Перемога суб’єктивізму
Президентські вибори-2019 закінчилися. Нарешті почали точитися дискусії з приводу тотальної вагомості ЗМІ в їхньому перебігу, бо дехто більше уваги звертав на роль соцмереж. Але роль медіа, й особливо телебачення, однаково залишилася чи не найбільшою. Тотальної цензури не було, але ЗМІ проявили себе не з найкращого боку.
Начебто нікого не здивуєш тим, що телеканали просували кандидатів, які близькі до їхніх власників, й очорнювали їхніх конкурентів. Але зараз у нас був (і поки що є) чи не перший склад Нацради, який намагався реагувати на порушення в контенті, а не лише на недотримання якихось формальних вимог, хоча й робив це не досить активно. Крім того, було майже 5 років на те, щоби підкорегувати законодавство (хоча, на мою думку, проблема передовсім була не в ньому). Через 5 років після революції медіапростір нагадував мапу, поділену на сфери впливу, в кожній із яких — чия влада, того й «віра».
З одного боку, телеканали із проросійською редакційною політикою, з іншого — Прямий, до якого, за деякими спостереженнями, під кінець виборчої кампанії навіть долучився 5 канал. Попередня владна команда, яка відходить від керма, замість того, щоби сформована нею Нацрада припиняла такий фаворитизм у висвітленні певних кандидатів ще на підступах до виборчої кампанії, сама взялася за просування свого суб’єктивного порядку денного, особливо на Прямому.
Адже для Нацради порахувати частоту появи в ефірі певного каналу певного політика не так уже й складно, дисбаланси по окремих персонах на окремих каналах явно були. А якщо ще й заглиблюватися в те, чи був справжній інформаційний привід для кожної такої появи… Нагадаю, що, за законом «Про телебачення і радіомовлення», телеканали мають поширювати об’єктивну інформацію (п. «в» ст. 59), а висвітлення позиції певного політика чи політсили на кожному кроці робить контент суб’єктивним на їхню користь, тобто зовсім протилежним до того, що вимагає закон (на відміну від інших видів ЗМІ закон покладає більше обов’язків саме на телебачення, адже ним використовуються частоти, які належать державі, й сила впливу ТБ, завдяки візуальним образам, більша, ніж у друкованого слова).
Ще торік я був шокований, дізнавшись, що на українському телебаченні було вже близько двох десятків телепередач, у яких політики виступали ведучими (а в деяких фактично пропагандистами й живою рекламою своєї політичної позиції). Очевидно, великій частині аудиторії це подобається. Тобто щоби її розважали, а не інформували. А інша частина аудиторії просто «підсідає» на ті канали, контент яких їй ідеологічно ближчий. Адже так теж простіше — не аналізувати самому, а слухати й вірити тому, кому ти симпатизуєш (щоправда, в кожного завжди є й свої інтереси).
Але телебачення й законодавство, яке його регулює, не повинні йти суто за забаганками аудиторії, бо тоді телебачення всуціль мало би крутити дешеві серіали, порно й різну жовтуху про життя зірок (чи то пак «зірок»).
І відсутність прибутковості в наших телеканалів не є наслідком того, що їм не дають показувати все, що хочеться. Причина в тому, що канали й медіахолдинги конкурують не контентом. Конкурують їхні власники обсягами виділених для каналу коштів (взамін на які ті повинні просувати політичні інтереси власника на медійному фронті). От захоче певний олігарх просувати новий дискурс / політсилу — й засновує або купує в когось канал, вливає в нього гроші, відриває в інших частину аудиторії. І керується він при цьому аж ніяк не міркуваннями ринкової прибутковості свого нового каналу чи його конкурентів. Тобто ринкова конкуренція в такій боротьбі за глядацьку аудиторію ні до чого. Тому лібералізація законодавства й надання каналам додаткових можливостей заробляти — це шлях у нікуди.
Просто треба позбавити власників можливостей маніпулювати редакційними політиками каналів.
Фото: istockphoto
