Чи будуть змушені українські журналісти взятися за автомати?
Коли демократія перетворюється на фікцію й історія знову починає рухатися за Марксом, «критика зброєю» закономірно заступає безсилу «зброю критики».
Роман Чайка (чи треба спеціально представляти цього телеведучого?) в безумно далекому вже 2009 році писав: «Десять років тому у безпросвітному відчаї політично-економічної кризи прогриміли автоматні черги. Кулі прошили тіла прем’єр-міністра, голови парламенту, двох його заступників, міністра з оперативних питань і двох депутатів. Ця подія сталася у 1999-му у вірменському парламенті. Один журналіст, його брат і дядько і ще декілька чоловік, яких одразу ж охрестили “терористами”, поливали свинцем з автоматів у стінах Національних зборів Вірменії керівництво своєї держави. Убили і здалися властям. І їх засудили довічно. Й оголосили день скорботи. Усім сказали — це зрадники батьківщини і терористи. Так простіше, ніж пояснювати, чому ці “терористи” не вимагали ні грошей, ні окремого літака до якогось екзотичного раю. “Заради порятунку країни від краху і від корупції” — так “терористи” пояснювали свій вчинок в суді. Стріляли на ураження. Хіба вони сподівалися на щось?! Вони були переконані, вони знали, що розплата за це буде страшною. Вони знали і стріляли, стріляли, стріляли…»
Не знаю, як у вас, а в мене складається враження, що нинішній «похід у депутати» цілої низки журналістів є для них свідомою чи підсвідомою спробою уникнути ситуації, коли сила обставин штовхатиме їх до того, що автомат стає єдиним інструментом впливу на владу, коли демократія перетворюється на фікцію й історія знову починає рухатися за Марксом, тож «критика зброєю» закономірно заступає безсилу «зброю критики».
Утім, впродовж цього року частина журналістів — переважно «другого ешелону» — вже змінила, як колись казали, «перо на багнет», узявши активну участь у захисті київського Євромайдану та у бойових діях на сході у складі добровольчих батальйонів. Чи була це зрада професії? Як на мене, ні — адже журналіст, особливо у справді критичний для країни момент, не може бути такою собі «підставкою для мікрофону»; він є активним учасником тих суспільних процесів, які забезпечують реальну, а не позірну свободу слова, і дають можливість мас-медіа виконувати свою громадську місію. Бо ж якщо робота журналіста зводиться до майстерного написання текстів, то газетярі «Правди», «Фьолькішер беобахтер», «Женьмінь жибао» чи «Гранми» — то взірці професійної віртуозності, з яких ми маємо брати приклад…
Ну, а частина «першого ешелону» пішла на іншу війну — в депутати. Я вже писав про те, що з журналістів часом виходять сильні парламентарії, а журналістика і депутатство можуть не заважати, а доповнювати одне одного. Головне тут — чи буде чутно голос того десятка причетних до журналістики нардепів, які опиняться у складі нової Ради? Чи зможуть вони якимось чином упливати на роботу парламенту та контролювати уряд? Чи знайдуться у них достатні важелі для того, щоби вплинути на ситуацію «зброєю критики»?
А от у цьому існують певні сумніви, які випливають з перебігу виборчої кампанії. Пошлюся тільки на одного зі знакових кандидатів-журналістів — на Мустафу Найема (принагідно: згідно з нормами української мови, його прізвище мало би писатися Наєм, але це справа хазяйська).
От, скажімо, чортова дюжина активістів і журналістів, які балотуються в Верховну Раду, закликала штаби своїх партій об’єднатися проти одіозних претендентів і спільно підтримати у відповідних округах єдиних кандидатів. «Ми, представники громадянського суспільства та молоді політики, які балотуються до парламенту від різних партій, закликаємо політичні сили Євромайдану розпочати процес узгодження кандидатів в одномандатних виборчих округах з тим, аби не допустити проходження в Верховну Раду корупціонерів, представників старого режиму та сепаратистів, — ішлося в заяві. — Вважаємо критично важливим такий підхід у тих округах, де до Верховної Ради намагаються потрапити одіозні кандидати, заплямовані корупцією, сепаратизмом та ущемленням прав людини». У числі інших підписав цю заяву й Мустафа Найем, який у Facebook зазначив: «У нас у всіх величезна кількість претензій по кандидатах в окремих мажоритарних округах… Ми закликаємо наші штаби об’єднатися проти одіозних претендентів і підтримати єдиного кандидата на тих округах, де балотуються одіозні політики. Тепер це загальна відповідальність. І я особисто готовий докласти всі зусилля на будь-якому окрузі, щоб забезпечити реалізацію цього рішення».
Чи була почута ця заява? І так, і ні. Деякі політичні сили зробили гучні заяви на підтримку цієї ініціативи, деякі зняли вочевидь непрохідних кандидатів — але реальне узгодження відбулося лише в кількох округах, причому найбільш одіозні кандидати залишилися без реальних конкурентів. І ось Найем пише у блозі: «Штаби демсил не змогли узгодити єдиного кандидата в окрузі 102 Кіровоградської області, де висувається Олесь Довгий. В результаті округ банально і цинічно злили. Злили всі: жоден із кандидатів т.зв. демократичних партій не веде кампанії, штаби в Києві мирно чекають благополучної перемоги соратника Леоніда Черновецького. Я не сьогодні народився, розумію, що в політиці неможливо без компромісів. Але ступінь цинізму і конформізму у кожного свій. Ми не можемо виправити все. Давайте спробуємо зробити це на конкретному прикладі. Красиво, грамотно, без істерик і з гідністю».
І далі Мустафа Найєм пропонує конкретні заходи, які розпочнуть він, Сергій Лещенко та Світлана Заліщук, і закликає всіх охочих приєднатися до акції «За чесні вибори в 102-й окрузі». Насамкінець він звертається до окружних й обласних штабів усіх партій із проханням надати посильне сприяння в контролі чистоти виборів на окрузі й захисту їхніх результатів та обіцяє висвітлювати подальший хід кампанії у своєму блозі й акаунті у Facebook.
Та, схоже, Найем не договорює до кінця — і щодо своїх вражень від ситуації в цьому окрузі, і щодо політики партійних штабів, і щодо тих охочих, яких він закликає контролювати маніпуляції Довгого (судячи з повідомлень з 102-го округу, постає питання: а чи не час втрутитися МВС і Генпрокуратурі?). Що ж, його зрозуміти можна. Як і в іншому випадку: «За три дні передвиборчого туру перед ефіром на місцевих каналах і в різних містах запитують, які питання від ведучого я хочу почути під час передачі або інтерв’ю. Причому один раз із такою пропозицією підійшов сам ведучий і довго не міг зрозуміти, що значить “все одно” і як це “питайте, що хочеться”. Кілька разів перед прес-конференціями з’являлися доброзичливці з ввічливими підказками і списком “жорстких запитань”, які “вже готові” і “точно будуть задані”. Очевидно, що такі явища заохочуються й ініціюються не тільки з боку редакцій, а і з боку регіональних штабів. Не хочу мати з цим нічого спільного і надалі прошу обидві сторони позбавити мене від такої “турботи”». Цікаво, правда? Адже сказане Найемом означає, що стиль і зміст діяльності президентської партії на місцях у сенсі отримання «правильних» результатів виборів мало відрізняються від стилю і змісту діяльності команди номінально безпартійного Леоніда Кучми. І це при тому, що Найем вочевидь не договорює, «виносячи за дужки» місцеві держадміністрації, які завжди мали та мають зараз істотний вплив на провінційні телеканали, не тільки державні, а навіть і приватні; чи слід нагадувати, хто саме призначає голів цих адміністрацій?
Що ж виходить? Під прикриттям гасла «Жити по-новому!» відроджуються старі схеми організації «правильних» виборів — звісно, не на рівні часів Януковича, а за лекалами 1998 року, коли Леонід Кучма та його оточення ще не набули відповідної кваліфікації та хоч трохи оглядалися на громадську думку. При цьому і «потрібних» кандидатів до Ради, як й у минулі часи, намагаються провести (під прикриттям, до речі, гасла: «Вибори — найкраща форма люстрації»), і знакових журналістів прагнуть (поки що за допомогою пряників) укоськати, і якісь часткові реформи (а хіба за Кучми їх не було?) здійснюють. Може, саме тому до партійних списків і залучені переважно ті журналісти, які за віком не працювали у добу «першого Кучми» та не відчувають шкірою намагань її повернути з боку «партії влади». Але ж крім шкіри, у журналістів є і розум…
Звісна річ, «ранній Кучма» — це куди краще, ніж «пізній Янукович». Але не забуваймо: саме в ті часи «вийшов у люди» Віктор Федорович, саме тоді в основному склалася олігархічна система, саме тоді кримінал і політика стали в Україні братами-близнюками, а неофіційна цензура почала брати гору над свободою слова. Якою стане реакція на спробу реанімації цих тенденцій з боку журналістів-депутатів? Яку саме зброю вони використовуватимуть?
Сергій Грабовський, «Вибори та ЗМІ»
фото – zbroya.info
