Депутати-журналісти: чи можливо і як можливо сумістити два фахи
Не існує наперед заданих загальних формул, які б визначали доцільність чи недоцільність входження журналіста до парламенту й ефективність його роботи як депутата. Візьмемо два класичних приклади — Вінстона Черчилля та Йозефа Геббельса.
Такого масового походу журналістів у парламент Україна не знала, здається, з 1990 року. Тоді — навіть якщо не враховувати недавніх дисидентів, чимало з яких цілком професійно почувалися в ролі газетярів і радіокоментаторів, — до Верховної Ради пробивалися десятки штатних працівників мас-медіа, які, нарешті, з інструментів компартійної пропаганди почали ставати справжніми засобами масової інформації. Пробитися вдалося небагатьом; запам’ятався, втім, один: тележурналіст Вадим Бойко, який загинув при досі не з’ясованих обставинах у лютому 1992 року (офіційні пояснення тоді мало кого задовольнили). Незадовго до смерті Вадим Бойко займався журналістським розслідуванням сюжетів, пов’язаних із дачею колишнього першого секретаря ЦК КПУ Володимира Щербицького, розташованої в Межигір’ї…
І в наступних каденціях Верховної Ради були журналісти. Дехто зробив завдяки мандату неабияку кар’єру, як-от Сергій Правденко, який став спершу депутатом, а через півтора роки — головним редактором парламентської газети «Голос України». Дехто з журналіста перетворився на функціонера, не надто прихильного до принципів свободи слова, як-от Ганна Герман. Дехто став медіаекспертом та чиновником, як-от Ольга Герасим’юк. Ну а дехто з журналіста перекваліфікувався на фахівця зі скидання пам’ятників Леніну, як-от Ігор Мірошниченко. Я вже не кажу про екс-редактора тижневиків «Політика» і «Свобода» Олега Ляшка, очолювана яким ефемерна Радикальна партія сьогодні є одним із лідерів виборчих перегонів…
Одне слово — журналісти у Верховній Раді були від початку її діяльності як справжнього, а не позірного парламенту. Але цього разу здобути мандати може найбільше за всі роки число далеко не найостанніших представників журналістського корпусу (включно з тими, хто суміщає роботу журналістів-практиків і медіаекспертів чи керівників медіапроектів).
Тетяна Чорновол і Вікторія Сюмар у першій десятці списку «Народного фронту», а ще Дмитро Тимчук на 13-му місці, Наталія Соколенко на тому ж 13-му місці списку «Громадянської позиції» та «Демократичного альянсу», Юрій Стець, Сергій Лещенко та Мустафа Найєм у першій двадцятці Блоку Петра Порошенка, Ігор Луценко на 3-му місці списку «Батьківщини». Ганна Гопко та Єгор Соболєв у першій двадцятці списку «Самопомочі»… Кілька колишніх журналістів, які наразі повністю професіоналізувалися як політики у списку «Свободи»… Я тут називаю прізвища лише «розкручених» представників журналістського корпусу і лише тих, хто йде у перших двадцятках списків партій, які мають реальні шанси подолати п’ятивідсотковий бар’єр, а є ж і ті, хто посів у них, скажімо, майже гарантовано прохідні місця, як-от Микола Княжицький, Сергій Висоцький, Вадим Денисенко, є ті, хто висувається в мажоритарних округах (серед них колишній журналіст, а нині професійний політик Володимир Ар’єв), є ті, хто висунувся в екзотичних партійних списках із мінімальними шансами на успіх (скажімо, Данило Яневський, «Україна — єдина країна»), є й ті, хто на загальноукраїнському рівні поки що невідомий, але має шанс пройти до Ради чи то поза двадцяткою у чиїхось списках, чи у мажоритарному окрузі.
Інакше кажучи, у наступній Верховній Раді можуть опинитися щонайменше з десяток активних журналістів, а разом із тими, хто в допарламентському «минулому житті» тривалий час попрацював у ЗМІ — і зо два десятки (бо ж, наприклад, №2 у списку Блоку Петра Порошенка Юрій Луценко колись був шеф-редактором полум’яно опозиційної газети «Грані плюс»). Отож не випадково інтернет-форуми зараз переповнені дискусіями: журналіст іде в депутати — це добре чи це погано? Одні вважають, що добре: журналісти хоч якось контролюватимуть владу зсередини. Інші заперечують: ніякого контролю не вийде, фракційна дисципліна плюс грубі гроші, які традиційно циркулюють у Раді, зроблять свою справу, і журналісти стануть такими самими, як ті депутати, чиї дії вони критикували і викривали. Заслуговує на увагу і вкрай скептична точка зору: мовляв, кваліфікованих політиків із журналістів аж ніяк не вийде, будуть вони «хлопчиками на побігеньках» у своїх фракціях, втратять один фах і не набудуть іншого.
Видається, всі ці точки зору є помилковими: не існує наперед заданих загальних формул, які б визначали доцільність чи недоцільність входження журналіста до парламенту та ефективність його роботи як депутата. Та й про неминучу втрату журналістської кваліфікації професійним парламентарієм говорити не доводиться. Все визначається змістовними критеріями.
Візьмімо класичний приклад. Вінстон Черчилль (який, до речі, не мав вищої освіти) двадцятиоднорічним — завдяки материним зв’язкам у «вищому світі» — поїхав на Кубу, що тоді належала Іспанії, як військовий кореспондент газети The Daily Graphic, щоб висвітлювати повстання кубинців проти колоніального гноблення. Газета опублікувала п’ять його статей, деякі з них передрукувала The New York Times. Ці статті принесли йому — молодшому лейтенанту 4-го гусарського полку — журналістське ім’я й непоганий гонорар. Восени 1897 року, після того, як його полк перевели до Індії, він (знов-таки, завдяки зв’язкам матері) добився прикомандирування до експедиційного корпусу, відправленого на придушення повстання пуштунських племен. Тут Черчилль виявив неабияку особисту відвагу в боях, а на додачу його «листи з передової» були надруковані у The Daily Telegraph, а потім були видані друком у вигляді книги «Історія Малакандського польового корпусу». Зразу ж після цього Черчилль — уже без материнської допомоги — домігся нового журналістського відрядження для висвітлення придушення британськими військами повстання фанатиків-ісламістів у Судані. Його статті друкує преса, а після закінчення війни він у блискавичному темпі пише книгу «Річкова війна», яка стає бестселером. Лейтенант Черчилль при цьому дозволяє собі критикувати командувача британськими військами генерала Кітченера за жорстоке ставлення до полонених і поранених повстанців та за нехтування місцевими звичаями. Після війни він подає у відставку (1899 рік) і балотується в депутати Палати громад від Олдхему, але невдало.
Восени того ж року розпочинається англо-бурська війна, і Черчилль іде на неї кореспондентом The Morning Post, яка платить йому гарні гроші — 250 фунтів на місяць (близько 10.000 у сучасному еквіваленті) — та компенсує всі витрати. Відтак Черчилль став найбільш високооплачуваним журналістом Британії — і газета не прогадала; її кореспондент пройшов через низку карколомних пригод, потрапивши до бурського полону, втік звідти і зумів добратися до своїх. Його статті стали сенсацією, а він — національним героєм.
Отож коли влітку Вінстон Черчилль повернувся до Англії і знову висунув свою кандидатуру в тому самому Олдхемі, виборці підтримали його, і у віці 26 років популярний військовий журналіст уперше став депутатом.
Варто зауважити, що і в зрілому віці (тоді, коли він не працював в уряді) Черчилль не забував про журналістику, друкуючись у провідних виданнях Британії та США і заробляючи цим непогані гроші. А по Другій світовій війні став навіть лауреатом Нобелівської премії з літератури, вигравши змагання за цю престижну відзнаку в самого Ернеста Хемінгуея…
Втім, ось інший, не менш класичний приклад журналіста-депутата. Йозеф Геббельс, доктор права, журналіст і медіаменеджер високого класу. У 27 років він стає головним редактором щотижневика Die Völkische Freiheit («Народна свобода»), а в 30 років засновує щотижневу пропагандистську газету NSDAP Der Angriff («Атака»). Девізом газети стало гасло: «За пригноблених! Геть експлуататорів!», на її шпальтах атакувалися демократія як така, Ваймарська республіка та, ясна річ, всюдисущі євреї. А через рік, 1928 року, Геббельса обрали депутатом Райхстагу від нацистської партії.
Проте журналістську діяльність головний — після фюрера — нацистський пропагандист не припиняв. До 1935 року він залишався головним редактором Der Angriff та писав статті для провідної щоденної газети NSDAP Völkischer Beobachter («Народний оглядач»). А невдовзі після здобуття нацистами влади — 13 березня 1933 року — райхсканцлер Гітлер призначив Геббельса, який став наймолодшим членом уряду, райхсміністром народної просвіти і пропаганди. На цій посаді Геббельс залишався до 30 квітня 1945 року.
Але головним (і дуже своєрідним) здобутком Геббельса у царині мас-медіа стала проведена під його керівництвом так звана уніфікація преси. Була вона поширена й на радіо. Тотальна пропаганда «уніфікованих» мас-медіа не маніпулювала громадською думкою, як це нерідко трапляється і в країнах з парламентською демократією; вона формувала цю думку, виступаючи, за твердженням однієї з міністерських інструкцій, «центральним інструментом соціального контролю» нацистського режиму. Крім преси, радіо, кіно, театру, новонародженого телебачення, міністерство Геббельса контролювало видавничу справу: 2800 видавництв і 27 тисяч книготоргових закладів, здебільшого номінально приватних. У руках міністерства перебувала Німецька радіомовна корпорація — 26 мільйонів слухачів, 40% дорослого населення країни. 1934 року в межах «уніфікації» було об’єднано дві найбільші інформагенції: Агенцію Вольфа і Телеграфну спілку, що входила в газетний концерн Гуґенберґа. В результаті об’єднання виникла офіційна агенція «Німецьке інформаційне бюро».
У Ваймарській республіці виходило друком близько 10 тисяч газет, тижневиків і журналів різного ґатунку — партійних, незалежних, місцевих, регіональних, загальнонімецьких, дорослих, дитячих тощо. Їх стало істотно менше. 4 жовтня 1933 року було ухвалено «Закон про редакторів», за яким редакторську посаду міг обійняти лише арієць за походженням. Закон установив, що всі журналісти мають стати членами Імперської спілки німецької преси. Остаточно уніфікація була довершена у квітні 1935 року, коли запровадили правило «одне видавництво — одна газета» (що не стосувалося партійних чи військових видань); «нерентабельні», тобто хоча б трохи нелояльні видавництва, закривалися.
Відтак раніше незалежна ліберальна преса стала складовою нацистської системи пропаганди; при цьому добре знані за кордоном Frankfurter Zeitung, Kolnische Zeitung, Deutsche Allgemeine Zeitung та ряд інших видань продовжили своє існування, їм навіть дозволялася певна фронда, але їхню лояльність (і фронду також) контролювало міністерство пропаганди. А коли «уніфікація» як у сфері ЗМІ, так і в усьому суспільному житті стала доконаним фактом, Геббельс санкціонував створення тижневика Das Reich, перше число якого з’явилося 26 травня 1940 року. Газета зібрала найкращих журналістів Німеччини, чимало з яких не вирізнялися пронацистськими поглядами — головним критерієм був професіоналізм. Тон газети був в основному нейтральним, — але при цьому партійні контролери вставляли щономера два-три матеріали, які не вибивалися із загальної стилістики і при цьому несли «правильне» ідейне навантаження; нерідко статті для Das Reich писав сам Геббельс. Популярність тижневика в Німеччині і серед читачів нейтральних держав була колосальною, його наклад зрештою сягнув понад 1,4 мільйона. Тож уніфікованим за Геббельса став загальний напрям преси, а не методи подачі матеріалів і не журналістські підходи до тем…
Отакі дві історії про відомих усьому світу журналістів-депутатів. Нащадок герцогів Мальборо Черчилль обстоював демократію і свободу преси, типовий представник середнього класу Геббельс — тоталітаризм та «уніфікацію» ЗМІ. Парадокс? Ні. Просто — попри «стартовий капітал», який дається родиною, свій шлях і в журналістиці, і в політиці кожен обирає сам. Банально? Так. Та згадайте, кого з депутатів і чому звали «Геббельсом» за минулого режиму…
Сергій Грабовський
