Вибори-2012. Ніч розчарувань

Легітимація самодостатності політтехнологій, беззмістовності політики і «спритності рук» – от що відбувалося на телеканалах увечері 28 жовтня.

Риска під жахами

Телевізійні спецпроекти за підсумками парламентських виборів цього разу були довгоочікуваними, як ніколи. І не лише через захмарну напругу самих виборів, коли надія й сподівання змінювалися на безнадію й апатію ледь не по кілька разів на день.

Телевізійна ніч виборів цього разу була жаданою ще з одного погляду: вона означала завершення тих жахів, які відбувалися на екрані протягом щонайменше останнього місяця. Під час жодної попередньої виборчої кампанії телебачення не відкидало бодай натяки на пристойність так неприховано й безпардонно. Під час жодної попередньої виборчої кампанії телебачення не було таким відверто цинічним.

Чого був вартий хоча б ефір Першого національного (нагадаю: державного телеканалу, який, за ідеєю, існує на наші з вами податки) 22 жовтня.

Річ навіть не в тім, що в самісінькому прайм-таймі глядачів годували нескінченною сагою про КПУ. До випуску «Підсумків дня» глядачам показували ток-шоу, в якому ведучий ставив Петрові Симоненку компліментарні й висококомпліментарні запитання, а наприкінці пообіцяв продовжити наступного разу. Після випуску «Підсумків» в ефір вийшов фільм «Країну – народу». Обидва твори телевізійного мистецтва вочевидь вибивалися з хронометражу, відведеного для агітації всім політичним силам.

Річ у рекламі партії «Зелена планета». Реклама як реклама, внизу екрана – титр із назвою партії та її порядковим номером у виборчому бюлетені. Розповідав рекламний ролик, зокрема, й про те, якими казковими темпами зростає популярність «Зеленої планети» – скажімо, значна частина донецького осередку «Батьківщини» організовано перейшла до «Зеленої планети», бо зневірилася у «традиційних» опозиціонерах. Усе, як належить: закадровий голос, синхрон функціонерки…

І от – випуск «Підсумків». А в ньому – сюжет: значна частина донецької «Батьківщини» організовано перейшла до «Зеленої планети». Закадровий голос – той самий, що й у ролику, з тим самим текстом. Синхрон функціонерки – той самий. Хай би вже виклали таку «важливу» новину своїми словами, хай би дали щось ексклюзивне на ту саму тему – але ж ні, тупо вирізали фрагмент із рекламного ролика й пустили його як новинний сюжет. Притому що рекламний ролик-оригінал тільки-но показували. Чи може бути щось абсурдніше?

Випуск новин на Першому каналі Національного радіо (його поділяють Національне радіо та «Ера») у день виборів, 28 жовтня, детально розповів, як ще вранці проголосував Віктор Янукович, і дав його синхрон. Прямих закликів голосувати за ПР у ньому не було, але натяки, за кого треба голосувати, були загальнозрозумілими. Це було в день виборів!

Отже, вечір 28 жовтня мав підвести під цими жахами риску. Чи підвів? До значної міри так. Але чи виправдав він очікування? Ні, не виправдав. Найменшою мірою не виправдав.

Гранд-бенефіс політиків

Не маючи вироблених заздалегідь преференцій, я для себе вирішив: перемикатиму різні канали; де буде цікавіше й повніше – на тому й зупинюся.

Перший національний, Савік Шустер. У студії – політики. Перемикаю на «Інтер». Там – Євгеній Кисельов. У студії – політики. Перемикаю на ТВі. Ура: Вахтанг Кіпіані розмовляє з Ларисою Івшиною. Розмова закінчується, на екрані з’являється прес-клуб Віталія Портникова. У прес-клубі – політики й лише вони! «1+1» – політики у прямих включеннях. «Україна»… Оце вже шок. Натикаюся на телефонне включення «славетного» російського фахівця з усіх українських питань Михаїла Леонтьєва. Ото хто б іще розібрався в підсумках українських виборів? А загалом розмова йде… правильно, переважно з політиками. Вона переривається журналістським матеріалом; кореспондент розповідає про вибори у водевільному стилі, мов про щось не варте серйозного ставлення. Вирішую: ні, це не для мене. Оживляж заради оживляжу – це добре, але є речі, до яких він геть не пасує.

Тож вилучаю з меню «Україну», а також «1+1», бо чомусь декілька подальших спроб подивитися, що там на «Плюсах», виводили мене на рекламу.

Знову «Інтер». У Кисельова – якийсь ресторатор, який голосував за Партію регіонів; він детально пояснює свій вибір. Ну, нецікаво. Перший національний. Співрозмовник Шустера намагається виголошувати загальнополітичні прогнози: хто з ким, де й коли. Шустер однією фразою зводить розмову на тему майбутнього обрання віце-спікера. От, виявляється, в чому головна інтрига! ТВі – політики виступають із промовами. Ні, воно цілком зрозуміло: хто ще може об’єктивно аналізувати підсумки політичної події, окрім як самі політики, зацікавлені особи?

На всіх каналах – гранд-бенефіс політиків. Тільки-но вони були на одному каналі, як от вони – ті самі – вигулькують на іншому. Сьогодні – їхній день, точніше, їхня ніч, усім решті тут робити немає чого. Політики виголошують декларації, будують прогнози (й не біда, що видають бажане за дійсне), ворожать на кавовій гущині, запевняють, що саме вони, й ніхто інший, перемогли у виборах, і яке це для всіх нас щастя. Іноді вони сваряться – як же без цього? Іноді дискутують. Віктор Пинзеник каже про ухвалення закону, що вибірково звільняє від податків окремі підприємства. Сергій Тігіпко запевняє, що Пинзеник не знається на предметі, й у всіх країнах («усі країни», за Тігіпком, – це, як виявляється, Китай, Індія та Бразилія) високотехнологічні галузі звільняють від оподаткування. Пинзеник не заперечує, й уже й не зрозуміти, що він мав на увазі – чи то корупціогенну ситуацію податкового протегування «своїх», а чи й справді передові галузі.

Опозиція вкотре вже демонструє повну дискусійну немічність. Чого варті лише титани ораторства – Борис Тарасюк та Володимир Яворівський! Стара гвардія – на жаль, стара й у буквальному розумінні. Олена Бондаренко, за звичкою, звинувачує опонентів у брехні. Борис Тарасюк уважно й поважно слухає, ніби це не про нього. Бондаренко вимовляє дуже знаменну фразу (наводжу не дослівно, але зміст передано точно): «Николай Азаров, в отличие от Юлии Тимошенко, не подписывал дурацких и лишённых логики газовых соглашений, вот поэтому он и не сидит в тюрьме». За це ж не просто можна – за це треба вхопитися! Адже Олена Бондаренко прямим текстом визнає: Юлія Тимошенко сидить у в’язниці за суто політичні прорахунки! Але ні, Тарасюк вислуховує це мовчки. Дипломат, одне слово, який же дипломат!

Шустер, як і належить, приділяє окрему увагу Наталії Королевській. Ну, яка ж політика без неї? Навіть спеціальне соцопитування у студії оголошують, де «Україна – Вперед!» набирає понад 5%. Виявляється, «соціологи» не враховували вікових характеристик респондентів. «Вибірка не репрезентативна!» – зауважує Олексій Гарань. Шустер швиденько згортає тему.

У тій самій студії Шустера камера показує Єгора Соболєва, Вікторію Сюмар, того ж таки Олексія Гараня. Гадається: «От вони, рушниці, що рано чи пізно вистрілять!» Слово бере Соболєв, він веде мову про підсумки виборів із точки зору… політиків, про їхні перспективи, майбутні альянси та мезальянси. Ну от більше нічого глядачів у ніч виборів не хвилює. Наші, пересічних українців, перспективи – річ, нікому не потрібна.

Запитання без відповідей

Вряди-годи трапляються виступи, у яких є спроби поглянути на вибори очима виборців, очима суспільства. Але дуже рідкісними є вони – мов той птах, що долетить до середини Дніпра. У Кисельова – Ірина Бекешкіна. Хочеться, щоб вона розповідала й розповідала. Але – регламент. За Бекешкіною – Євген Копатько, зовсім коротко. В Портникова намагається вести мову про суспільство Олександр Палій. Підтримки він не знаходить.

Зовсім недоречно (а може, якраз доречно?) пригадуються часи Леоніда Кучми, коли з подачі влади українцям утовкмачували й утовкмачували: ви тут – глядачі, політика – це не більш ніж мильна опера, тож не переймайтеся, а цікавтеся, як вам і личить, речами приземленими. «Смажений кабанчик, курка в майонезі, вип’ємо по чарці, заспіваєм пісню» – ото й уся мета в житті, ото й усі інтереси. Он у Європі політикою ніхто не цікавиться – й як же живуть, собаки! Часи повертаються?

А запитання, болісні запитання, залишаються без відповідей. Цих запитань – безліч, але вони нікого не цікавлять.

Чим викликана така низька участь виборців? Як пояснити феномен КПУ та «Свободи»? Так, сюрприз від них був очікуваним, але щоб аж такий? Радикалізація суспільства – це випадковість чи стала тенденція? До чого вона може призвести? Ледь не чверть голосів, відданих за дві політичні сили, які пропонують дуже простий вихід із найскладніших, найбагатофакторніших проблем, – чи не свідчить це про незрілість українського суспільства?

Ухвалення Закону про мови – чи не вийшло, що голосів Партії регіонів воно не додало, а от «Свободі» – додало, та ще й чимало? Агітація «Батьківщини» проти УДАРу – чи додала вона голосів Об’єднаній опозиції, а чи додала кількість тих, хто «проголосував ногами»? А може, й тій-таки «Свободі» від того перепало? УДАР, який вів агітацію, щонайменше, порядно й недорахувався голосів порівняно з нещодавніми соціологічними дослідженнями, – чи не є це свідченням того, що порядність у нашій політиці взагалі не в ціні? А відтак не в ціні й узагалі в Україні? Злива демократичної агітації без вихідних даних – чи припустимим це є? Чи не свідчить про те, що дехто з-поміж опозиційних політиків вважає: що старанніше копіювати поведінку влади – то більшими стають шанси на перемогу?

Промовці просторікували про «ядерний» електорат, про «без’ядерний»; рейтинги Тігіпка та Яценюка швидко «здулися», те саме очікує й Кличка. То це невідворотна закономірність, а чи все залежить від подальшої поведінки політика й політичної сили?

Чи зможе «Батьківщина» й надалі грати роль «хазяйки опозиції», а чи їй доведеться вести переговори й укладати угоди на рівних? Добре це чи погано – не для «Батьківщини», а для всіх нас? Чи означатиме ця ситуація, що опозиція муситиме стати відкритішою, повернутися обличчям до суспільства й або правдоподібно пояснювати розбіжності у своїх лавах, або скотитися до взаємознищення? Чи означатиме ця ситуація, що опозиція нарешті муситиме комунікувати з суспільством на рівних?

Відеоспостереження на дільницях – чи справді воно було ефективним засобом контролю, а чи ефектним пропагандистським трюком і не більше?

Запитання, запитання – виявляється, нікого вони не цікавлять. Таке враження, що йдеться про якийсь божевільний конкурс краси, де виборці голосували за політиків як за зірок, а не як за представників власних інтересів та переконань. Легітимація самодостатності політтехнологій, легітимація беззмістовності політики, легітимація «спритності рук» – от що відбувається на телеканалах. На всіх без винятку телеканалах.

«УДАР повернувся до помаранчевого електорату й саме там збирав голоси – замість піти на Схід», – це Олексій Гарань, «Ранок виборів», ТВі. То чи означає це, що кличківці мусили декларувати російськомовність і наміри інтегруватися з Росією? Хай живуть технології, до біса ідеологію? Чимало хто звинувачує той самий УДАР у млявості й малобюджетності його кампанії. І знову: технології понад усе; піпл усе схаває? От тільки де гарантії, що якби УДАР дослухався до велемудрих порад, він не перетворився б на «Україна – Вперед!» дубль два?

Подеколи кажуть про порушення. Обурюються, таврують. Далекосяжних висновків, узагальнень – майже нуль.

Свято не для нас

І от уже глупа ніч. Політики пішли чи то спати, чи то пити шампанське – а може, й не лише його. На ТВі – нарешті, радійте, найвитриваліші! – залишилися журналісти, політологи. Нарешті пішла мова про вибори з точки зору суспільства, про перспективи не лише українських політиків, а й самої України. На «Інтері» – теж представники громадськості. Але вони ведуть і ведуть мову про політиків та їхні інтереси й перспективи – і зупинитися ніяк не можуть.

Зрозуміло: Савік Шустер та Євгеній Кисельов – гості в Україні. Їм не болить. Вони тут – дослідники, експериментатори, препаратори. Ми всі для них проходимо за графою «Прилади та матеріали». Але саме вони диктують моду на політичні ток-шоу. Саме їх наслідують вітчизняні ведучі – й так само наввипередки демонструють: їм теж не болить. Боліти – це не модно, це не тренд сезону, не мейнстрим. Вони, вітчизняні ведучі, – теж препаратори й експериментатори. Вони, вітчизняні ведучі, – з навколополітичного почту, з обозу, «особи, наближені до імператора». Люди посвячені, глядачі зі своїми обивательськими проблемами – їм не рівня. До глядачів, до плебсу їм немає діла, їхні сфери – висока політика.

Ми, прості громадяни України, в ніч виборів були чужими. Це було свято не для нас. Це було свято політиків, їхніх інтересів, їхніх амбіцій. Це було свято самолюбства телеведучих. Це був театр, де актори грають самі для себе. А глядачі – мов стільці, на яких вони сидять. Реквізит.

P.S. Автор і редакція перепрошують канал «Україна» за неточність викладення ролі Михаїла Леонтьєва в першому варіанті тексту.

Борис Бахтєєв

Фото – ogo.ua