ВО «Свобода»: агітація поміж рядків

Тавруючи «неукраїнську владу» на загальному рівні, в конкретних питаннях «патріоти» воліють радше «виховувати народ», аніж указувати владі на її реальні вади

Постійний автор ТК вже аналізував деякі аспекти агітаційних кампаній різних партій у текстах «Комуністичний марш білбордів», «Демократы и грязная агитация: совместимы ли они?» «Тоталітарні вуха Партії регіонів», «Патріотична агітація радянського розливу». Сьогодні – про партійну агітацію ВО «Свобода»

Не знаю, як де, а в Києві агітаційних наметів ВО «Свобода» нині майже не зустріти. Хоча ще трохи більше місяця тому їх було значно більше, а два-три місяці тому мобільних агітаторів «Свободи» можна було зустріти в найнеочікуваніших місцях столиці. Натомість і з телебачення, й із Національного радіо, особливо останнім часом, постійно лунає полум’яна агітація свободівців.

«Наша, Богом дана, земля! Наша власність! Наша гідність! Наша доля! Рука не здригнеться перерозподілити на користь українців!» – таким є рефрен цієї агітації. Навіть деякі експерти зазначають: цього разу риторика свободівців стала м’якішою й толерантнішою, ніж була раніше, й позбулася відверто ксенофобської складової. Чи так це?

Минулої неділі на Першому каналі Національного радіо лунала розгорнута агітація цієї політичної сили – такий собі конспект програми. Який і розставив усе по своїх місцях.

Агітацію «Свободи» можна було б назвати взірцем симулятивної комунікації – або ж камуфляжної комунікації. У тому розумінні, що тембр закадрового голосу, його інтонації, графічне оформлення й інші суто зовнішні речі не просто відіграють важливішу роль, ніж речі змістовні, – вони маскують справжній зміст меседжів, а часто-густо відсутність або крайню невизначеність того змісту.

«Свобода» обіцяє 78% ЗМІ та книговидання українською мовою – відповідно до кількості етнічних українців. Облишмо поки що осторонь той факт, що тут підмінено два різних поняття – кількість «українців за паспортом» та кількість людей, для яких мовою повсякденного спілкування є українська. Поставимо інше запитання: а чи вистачить фахових журналістів, які вільно володіють українською мовою? А редакторів і коректорів? А цікавих книг (а чи перекладів іноземних цікавих книг) – от просто зараз? Та й узагалі: чи можна розв’язати мовну проблему одним помахом руки?

Ще одне запитання: а чи купуватимуть цю продукцію в достатній кількості? А чи натомість виникне чорний ринок російськомовних (і, зважаючи на ті 78%, виданих не в Україні) книжок? Чи російськомовна аудиторія масово звернеться до україномовних ЗМІ – а чи надасть перевагу російським ЗМІ й, відтак, діставатиме геть викривлену й фрагментарну інформацію про події в рідній країні? Чи не стануть у підсумку російські події ближчими й актуальнішими для російськомовної аудиторії, ніж події українські? 1990-х років саме так і відбувалося, й наслідки цього – зокрема, ментальну орієнтацію на Росію – не подолано й досі.

Ще раніше був інший прецедент: кількість україномовних книжок «педалювали» за допомогою посиленого видання українських перекладів «безсмертних» праць дорогих товаришів Брежнєва та Щербицького. Ці книжки прямували за одним і тим самим маршрутом: друкарня – полиця магазину – макулатура, збільшуючи на своєму шляху показники «видання книжок національними мовами».

Купувати українське закликають нас свободівці. Як і деякі інші політичні сили – від Партії регіонів до «Нашої України». Звернімо увагу на той факт, що політична сила, яка йде до парламенту, мусить стимулювати купівлю вітчизняних товарів і знати, як її стимулювати. Закликати ж цілком можна й не з парламентської трибуни. Тут ми чергового разу бачимо рису, загалом характерну для комунікації політичних сил того сегменту, який заведено називати «патріотичним», – нерозрізнення функцій і завдань політичних партій та громадських організацій.

А ще спитаймо: заради чого це ми мусимо купувати дорожчий і гірший вітчизняний сир замість дешевшого й смачнішого польського? Заклики «купувати вітчизняне» й «підтримувати вітчизняного виробника» відсилають нас до сумнозвісного «радянське – отже, найкраще». Вони означають: завдання підвищення якості продукції й ефективності виробництва ВО «Свобода» не ставить, а воліє от просто взяти й оголосити їх, відповідно, якісною й високоефективним; «беріть, що дають» – таким є кредо свободівців. Загальновідомо: штучне виведення вітчизняних виробників поза конкуренцію здатне лише загальмувати економічний розвиток; той факт, що протягом багатьох років громадяни СРСР купували лише радянські автомобілі, бо інших у продажу не було, призвів до того, що автомобілебудування в СРСР так і залишилося на рівні 1960-х років.

Інший бік проблеми: засилля імпорту є дуже яскравим свідченням економічних провалів уряду й влади в цілому. Але, за версією «патріотів», відповідати за ці провали й виправляти їх мусять не уряд і не влада, а ми з вами. Тут ми бачимо ще одну типову як для патріотичних сил комунікаційну рису: тавруючи «неукраїнську владу» на загальному рівні, у конкретних питаннях «патріоти» воліють радше «виховувати народ», аніж указувати владі на її реальні вади.

І ще один бік проблеми. Один із потужних чинників, що призвів до економічного краху комунізму, був таким: планова економіка не враховувала (й, за великим рахунком, не могла врахувати) маленької дрібнички – поведінки покупця, його бажань і прагнень. На папері все було гладенько, от тільки кінцеву продукцію ніхто не хотів купувати. Чи не наступає «Свобода» на старі радянські граблі?

Чи не дивно, до речі, що економічного блоку як такого в агітаційному «конспекті програми» свободівців узагалі не було? Звільнити від податків українське книговидання, кінознімання тощо, натомість обклавши підвищеним податком аналогічну іноземну продукцію, – це все ж, радше, стосувалося гуманітарної політики. Економічний ефект від таких аж надто радикальних заходів видається дуже й дуже сумнівним. Роки президентства Леоніда Кравчука, здавалося б, остаточно довели: потужної національної культури на хисткому економічному фундаменті не збудувати…

Обіцянки «Свободи» змусити олігархів повернути капітали з офшорів? Для того треба точно довести, скільки чого й чийого перебуває в тих офшорах. Інакше – сваволя, інакше – всі ми з вами муситимемо доводити, що не верблюди.

Заборонити купівлю-продаж землі обіцяє «Свобода». А ще – передати землю в довічне спадкове користування. Продавати землю селяни зможуть лише державі. Тут знову «патріоти» відсилають нас до радянського досвіду: коли єдиним покупцем (не землі, а взагалі будь-чого) є держава, то саме вона й встановлює умови купівлі. Найчастіше – вкрай вигідні для себе й украй невигідні для громадян, у даному разі селян. Іншими словами, якщо держава й купуватиме землю, то лише за безцінь.

Але й це ще не все. Ні, про відбирання землі в селян в агітації «Свободи» прямо не йдеться. Але ж власність і довічне (хай навіть спадкове) користування – юридично це геть різні речі! Фактично йдеться про те, що приватну власність селян на землю буде скасовано! Типовий азійський узуфрукт – от що хоче запровадити в Україні ВО «Свобода»!

Ну й, нарешті, коронний номер. Усі кандидати на високі посади, за «Свободою», муситимуть зазначати національність, раніше обіймані, зокрема за радянських часів, посади та судимості, зокрема й зняті. Тут привертають увагу два моменти. По-перше, дотепер зняття судимості означало, що людина з чистою совістю могла в будь-якій анкеті писати: «Не судима». Інакше в чому ж полягає зняття судимості? По-друге, включення національності до одного ряду з судимістю – вельми новаторський підхід, чи не скажете?

Повернути графу «національність» до паспортів – ця ідея фікс теж нікуди не поділася. Скільки років наполягає «Свобода» на поверненні до паспортів цієї графи – стільки ж років вона так і не спромоглася пояснити: навіщо? Щоб українці не забували, якого вони роду-племені? Чудові то будуть українці, такі свідомі-свідомі, що аж для згадки про своє українство їм потрібно буде повсякчас зазирати в паспорт!

Отут і криється секрет «пом’якшення» та «гуманізації» публічної риторики «Свободи». Паспорти – то документи, призначені не для їхніх власників, а для чиновників. Це – засвідчення й підтвердження юридичного статусу особи. Наявність у паспортах графи «національність» може означати одне-єдине: ця графа означатиме різний юридичний статус, різний обсяг правоздатності для громадян залежно від їхнього етнічного походження. Іншого тлумачення не існує й існувати не може.

Тож повернімося до агітаційного рефрену ВО «Свобода»: «Рука не здригнеться перерозподілити на користь українців!» А тепер запитання: чи в Україні таке вже засилля іноземного капіталу? Чи то іноземні громадяни, прийшовши до нас, перетворилися в нас на олігархів? А чи українська земля належить іноземцям?

«Наша земля! Наша власність!» – ключовим тут є слово «наша». Й, судячи з викладеного вище, означає воно аж ніяк не громадян України. Воно означає привілейований прошарок – чистих етнічних українців. До сьомого коліна? До тридцять восьмого? А чи ВО «Свобода» саме визначатиме, хто є українцем, а хто не є?

Чи треба вточнювати: у нашій наскрізь корумпованій державі олігархи без ускладнень здобудуть будь-який запис у паспорті – хоч про те, що вони є марсіанами. Усі проблеми з «неправильною» національністю – це будуть проблеми рядових громадян і лише їхні.

Самі свободівці полюбляють порівнювати себе з європейськими ультраправими. Насправді ж чого вимагають європейські ультраправі? Обмеження, а то й припинення, імміграції. Покарання за відмову від асиміляції. Жодна європейська ультраправа партія не виступає за обмеження в правах громадян за їхнім етнічним походженням – тим паче громадян, що живуть на цій землі в багатьох поколіннях, і відрізнити яких від «титульної нації» за побутом, за поведінкою в публічних місцях, за мірою асимільованості неможливо, а можливо лише за записом у паспорті. Тобто, за обмеження у правах глибоко асимільованих громадян іноетнічного походження.

До європейських ультраправих агітація ВО «Свобода» не має ані найменшого стосунку. Натомість вона є калькою з публічної риторики російських шовіністів. Тих самих, які переконують: є «свята матушка Росія», звідусіль оточена супостатами, і саме від тих супостатів – геть усі лиха.

Отаку думку навіює аудиторії й ВО «Свобода»: всі біди України – від інородців; прибери їх або обмеж їх у правах – і одразу ж усе налагодиться. Зайве казати: такий підхід надійно відвертає увагу аудиторії від реальних проблем і реальних шляхів їх розв’язання.

Що ж до ксенофобії й агресивності – то нікуди вони не зникли. Вони розчинилися поміж рядків.

Борис Бахтєєв

Фото – polittech.org