Патріотична агітація радянського розливу

З тим очевидним фактом, що Україна є урбанізованою країною, досі не можуть примиритися ані ті, хто зве себе патріотами, ані ті, хто видає себе за реформаторів і модернізаторів.

Те, про що піде мова, є лише одним із прикладів, одним із виявів загальної тенденції. Але яким же промовистим!

Передвиборний ролик Партії регіонів. Про те, як завдяки зусиллям влади українське село чи то вже стало, чи то от-от стане багатим і щасливим. А на екрані – крупним планом віз із конем. Жінки різного віку, але всі у глухо зав’язаних хустках, строкатих і без жодного натяку на смак. Чоловіки, вдягнені аби у що. Добре, хоч не босоніж, як від ранньої весни до пізньої осені ходили селяни за часів Сталіна. Усі персонажі щасливо, хоч і дурнувато, посміхаються.

Ролик цей викликає щонайменше два запитання. Перше: чи бували його автори, так само як і члени «приймальної комісії» зі штабу Партії регіонів, у селі? А якщо бували, то скільки десятиліть тому? І друге запитання: невже оце й є ідеал заможного й щасливого села по-регіоналівськи – села, де люди не знають, що таке автомобіль і модерний одяг?

Передвиборний ролик ВО «Свобода». Закадровий голос грізно запитує: «Чия земля? Чия мова? Чия влада? Чия власність? Чиє майбутнє?» А на екрані – пшеничне поле. Колосся пшениці крупним планом. «Рука не здригнеться! Перерозподілити все це на користь українців!» – ще більш грізно промовляє закадровий голос.

Передвиборний ролик «Нашої України». На екрані – ще одна варіація на ту саму пшенично-польову тему. Закадровий голос згадує всі акти знищення української мови – й за царів, і за комуністів. І додає до них нинішній закон про мови. «Збережемо солов’їну!» – закликає закадровий голос.

«Солов’їна» – це, звісно ж, свіженький аргумент. Не те слово. Ніяких інших аргументів на користь української мови, окрім її солов’їності, в нашоукраїнців не знайшлося. Комунікативна немічність – давня фірмова річ у «Нашій Україні», її товарний знак і торгівельна марка. Але щоб такою мірою? Використання в бозна-кількасоттисячний раз не те що заяложеного, а струхлявілого в пень штампа – воно якщо й може щось викликати у глядачів, то лише роздратування й відразу. Майнула навіть думка: а може, це навмисне, може, це знущання таке, глузування з української мови?

Тут дозвольте мені трішечки спогадів. Перший – зовсім нещодавній. Почувши мою українську, водій таксі завів дискусію: «Вот слушаю рекламу “Нашей Украины”. Да какая разница, кто на каком языке говорит, лишь бы люди жили дружно, лишь бы понимали друг друга! Тем более что мовы уже и нет, один суржик остался». І що я міг йому сказати в заперечення – тим паче в дискурсі «Нашої України»? Що українська мова – солов’їна, а інші мови – ні? А які ж вони тоді? До речі, чимало росіян традиційно переконують: найкрасивіша у світі мова – російська. Чому? Бо це єдина мова, яку вони знають і розуміють; це єдина мова, яку вони не здатні почути «збоку» й оцінити з суто фонетичного погляду. Чи не той самий дискурс бачимо ми й у «Нашої України»?

Другий спогад – давній. Коли мені було три роки, я з мамою вперше їхав приміським автобусом. Побачивши з вікна корову, я на весь автобус у захваті вигукнув: «Мамо, дивись, який великий собака!» Народжений у місті батьками, народженими в місті, я до того ніколи в житті не бачив корови. Слона й крокодила в зоопарку бачив, а от корови – ні. І серед моїх ровесників я був далеко не один такий.

Це було сорок із гаком років тому. За час, що минув, стало ще незрівнянно більше українців, для яких село – це просто один із фактів навколишньої дійсності. Ну, може, ще чудове місце для пікніків. Ніякого душевного тремтіння, ніякого бажання впасти на коліна й цілувати святу землю воно не викликає. Але з тим очевидним фактом, що Україна є урбанізованою країною, досі не можуть примиритися ані ті, хто зве себе патріотами, ані ті, хто видає себе за реформаторів і модернізаторів. І ті, й ті виносять мешканців міст за межі поняття «українці». Патріоти ще й демонструють упевненість: голосами мешканців міст можна зневажити, можна прозоро натякати їм, що вони в Україні – «зайди», і на результатах голосування за них, патріотів, це радикальним чином не відіб’ється.

І для тих, і для тих «справжня», «автентична», «українська» Україна – це село, село й тільки село. І для тих, і для тих «українська» Україна – архаїчна й патріархальна. Й мусить бути такою назавжди. І ті, й ті ставлять аудиторію перед альтернативою: «своє», «питомо українське», «справжнє» – винятково сільське; міське й модерне – «чуже», «накинуте», «колоніальне», «несправжнє».

Чи варто нагадувати: саме цей стереотип, саме це протиставлення між сільською архаїчною Україною та міською модерною Росією нам і втовкмачувала радянська пропаганда протягом усього існування СРСР? Ну, а тепер, як то кажуть, знайдіть десять відмінностей – між колишньою радянською пропагандою й нинішньою високопатріотичною агітацією.

 Борис Бахтєєв

Фото – zetan.ru