Медведчук, локшина та журналісти

Журналісти мають бути не просто ретрансляторами поглядів того чи іншого діяча, а комунікаторами стосунків «політикум-суспільство», чи не так?

Те, що Віктор Медведчук повернувся у велику політику, не помітив хіба що дуже ледачий журналіст і неуважний читач/глядач. Те, що він повернувся не просто так, із загальними гаслами, а з певною «обоймою» ідей, – це факт. Те, що ця «обойма» вже почала стріляти – теж факт; одні постріли гучніші, інші ледь чутні, але зігнорувати наступ медведчуківського «Украинского выбора» з його «Украинской мечтой», «Федеративной Украиной», «Союзом граждан Украины», «Референдумом-народовластием» та іншими ініціативами й структурами неможливо. Зрештою, було би дивно, якби Віктор Медведчук не повернувся в велику політику саме в цей час. Адже він давно має репутацію «кризового менеджера», причому відразу в двох значеннях: і як людини, здатної впоратися зі спричиненою випадковостями чи чиєюсь злою волею політичною кризою, і як того, хто спроможний ініціювати кризові явища й тримати їх під контролем. Щоправда, в 2003-2004 роках багато в чому штучна політична криза в Україні вийшла з-під контролю Медведчука (в підсумку зірвався проект «Кучма-3»), але то окрема тема. Та й мова далі піде не стільки про Віктора Медведчука, скільки про сприйняття його повернення деякими цілком серйозними та професійними журналістами.

Складається враження, що в інтерв’ю останнього часу, взятих у Медведчука різними виданнями, й в аналітичних коментарях його виступів журналісти здебільшого грають у піддавки з політиком. І не в силу того, що їх хтось купив, а внаслідок своєї недостатньої професійності та недостатнього бажання розібратися в суті справи. До політика претензій немає – він робить свою справу так, як він її розуміє й так, як вважає за потрібне. Але ж журналісти мають бути не просто ретрансляторами поглядів того чи іншого діяча, а комунікаторами стосунків «політикум-суспільство», чи не так? І їхньою метою має бути з’ясування суті питання, а не поверхневе відображення тих чи інших подій та заяв; насправді ж виходить щось зовсім інше. І в підсумку навіть деякі знані публіцисти починають робити глибокодумні висновки про наукову аргументованість і логічність виступів Віктора Медведчука. А тим часом ідеться про банальний прийом «узяття на арапа», яким чудово свого часу вмів користуватися товариш Сталін, за допомогою квазінаукових термінів та начебто логічних побудов досягаючи потрібних йому результатів.

Візьмімо три основних, як на мене, сюжети, що повторюються у виступах, статтях та інтерв’ю Віктора Медведчука та ретранслюються ЗМІ без жодних коментарів. Це – сюжети, пов’язані з російською мовою, парламентсько-президентською республікою та вступом України до Митного союзу, Єдиного економічного простору, Євразійського союзу тощо.

«Язик» мовою цифр

В один день із «голосуванням» у Верховній Раді за мовне законодавство імені Колесніченка-Ківалова в газеті «Комсомольская правда в Украине» з’явився підписаний Віктором Медведчуком текст: «74% граждан Украины выступают за русский язик. В стране нет “языковой проблемы” – большинство граждан твердо уверены в необходимости двуязычия». Текст побудований на підставі даних загальнонаціонального опитування, проведеного Київським міжнародним інститутом соціології на замовлення «Украинского выбора». Висновок у тексті однозначний: народ України в більшості своїй за російську мову як мову офіційну, за двомовність.

Насправді ж у статті (та в низці інтерв’ю, які повторюють її положення) наявна воістину дивовижна «арифметика», використана при підбитті підсумків дослідження, й не менш дивні (але «правильні») запитання, поставлені респондентам. Отже, перше «мовне» запитання має такий вигляд:

Як Ви ставитеся до пропозиції, щоб українська мова залишалася єдиною державною, а російську мову та мови національних меншин зробити другою офіційною мовою в тих регіонах України, де більшість населення (50% або більше) цього бажає?

Чи можна на основі цього запитання зробити висновок про відсоток прихильників запровадження російської як офіційної мови всієї України чи окремих її регіонів? Ні, бо тут ідеться й про мови національних меншин (а російська до таких, як бачимо, не належить…). Але запам’ятаймо формулу – «друга офіційна мова» – й рушаймо далі, до другого, ключового запитання.

Як Ви думаєте, яким повинен бути статус російської мови в Україні?

Ну, і як із тим, що «большинство граждан твердо уверены в необходимости двуязычия»? В одному запитанні 25,7% респондентів – за дві державні мови, в іншому – 32,4% повністю підтримують ідею про другу офіційну мову в тих місцевостях, де понад половина громадян прагне цього. Ні, я розумію, що за українських умов добре відмобілізована третина громадян може вважатися більшістю (згадайте президентські вибори 2010 року, згадайте, скільки виборців стоїть за «тушкованою більшістю» Верховної Ради). Але ж…

А тепер – увага! Маємо ще й маніпуляцію, закладену вже в запитання. У варіантах відповіді не передбачена альтернатива, обов’язкова, якщо йдеться про науку: «Не змінювати статус української та російської мов у державі».

А якщо така альтернатива не передбачена, то винесене в заголовок згаданої статті твердження про те, що, мовляв, «74% граждан Украины выступают за русский язык», є , щонайменше, непорозумінням. І цифру 65%, яка ґрунтується на результатах відповіді на перше запитання, також використовувати не можна, бо в тому запитанні (як і в другому) допущений серйозний термінологічний зсув, який поєднує в одне ціле, як то кажуть, бульдога та носорога. Йдеться про «другу офіційну мову».

Переконаний, що понад 90% респондентів (якщо не всі 100%) не знають, що поняття «офіційна мова» в правовому сенсі є синонімом уживаного в нас поняття «державна мова». Хоча, звісно, той, хто мав час уважно вчитатися в текст анкети, міг би це зрозуміти: «друга офіційна мова» як російська означає те, що «перша офіційна»  – це українська; експерти «Украинского выбора» мимохіть визнали те, що державна мова й офіційна мова – одне й те ж саме, тільки описане різними термінами (як, власне, є в цивілізованому світі). Тоді як у разі використання офіційного статусу другої мови в якійсь місцевості може йтися тільки про «регіональну мову». Погляньмо на офіційний, вміщений на сайті Верховної Ради України, переклад Європейської хартії регіональних мов або мов меншин: там однозначно «термін “регіональні мови або мови меншин” означає мови, які… відрізняються від офіційної мови (мов) цієї держави». Там іще є й інше положення: «охорона та розвиток регіональних мов або мов меншин не мають перешкоджати офіційним мовам і необхідності вивчати їх»…

Отож запитання фактично були про те, щоби впровадити другу державну мову в тих регіонах, де 50% висловиться за неї. Думаю, що дуже мало тих, хто погодився з цією пропозицією, має хоч якесь уявлення про те, що насправді означає її реалізація – не на політично-ідеологічному рівні, а, так би мовити, в повсякденному житті. Йдеться, щонайменше, про обов’язковість знання обох мов для чиновників, лікарів, освітян тощо – й про чималенькі фінансові витрати на ведення всієї офіційної документації двома мовами. Експерти називають різні цифри: від 7 до 17 мільярдів гривень щорічно. В результаті розмови інтерв’юерів із респондентами вийшли на рівні анекдоту: «Куме, мене щось непокоїть Гондурас. – А ти його не чухай». Так само про «Гондурас» написали й журналісти. Не зваживши анітрохи на те, що мають справу з політиком, та ще й «кризовим менеджером». А коли йдеться про політиків, навіть симпатичних тобі, треба завжди бути пильним (якщо ти, звісно, не партійний журналіст чи не творець «джинси»). Бо ж, крім усього іншого, маніпуляцію з «державно-офіційною» мовою ще можуть спробувати використати, скажімо, при спробі реалізувати ідею запровадити другу державну мову в новому варіанті Конституції – мовляв, така воля народу (хоча, насправді, про яку таку «волю народу» можна говорити, коли люди елементарно не знають, скільки це їм особисто коштуватиме та в чому принципова відмінність понять «регіональна мова» та «офіційна мова»?).

Парламентсько-президентський ребус тверезими очима

А тепер – про парламентсько-президентську, президентсько-парламентську та просто парламентську республіку. Фрагменти з діалогу Віктора Медведчука з журналістами.

«- Скажите, парламентско-президентская форма — это ведь европейская модель? Большинство стран Евросоюза используют эту модель. Согласны с этим?

– Да. Или парламентская республика.

– Это одно и то же: парламентско-президентская и чисто парламентская…

– Если помните, Ющенко, Тимошенко, Мороз (он, думаю, был идеологом), когда водили хороводы по Киеву, кричали, что надо менять систему власти. Мы сработали на опережение. В августе 2002-го года в обращении к украинскому народу в связи с Днем независимости Кучма впервые заявил: надо изменить систему власти с президентско-парламентской на парламентско-президентскую. Именно тогда мы приступили к политреформе…

– А потом, я хочу вам сказать, что в нашей стране изменения в Конституцию вносились при моем непосредственном участии. Я знаю, что это такое…  Как достичь политического консенсуса, чтобы наработанное учеными-правоведами было принято? Спросите, как это достигалось раньше? Два года переговоров с Симоненко и Морозом, которые понимали, что никто из них не станет президентом. Поэтому концентрация власти в одних руках их не интересовала, и они, в итоге, поддержали парламентско-президентскую форму правления. То есть нужна воля конституционного большинства в парламенте.

– Но именно политреформа дала возможность, например, Симоненко, иметь фракцию, входить в большинство и иметь квоты в правительстве.

– Да, во власть они начали входить в 2005-ом году — сначала социалисты, потом коммунисты. Но эта реформа дала другое. Смотрите, разве Янукович стал бы премьер-министром в 2006-ом году, если бы не эта реформа? Ну, Ющенко же не совсем сумасшедший, поставить премьером оппозиционера? Скажите, а разве бы Тимошенко стала в ноябре 2007-го года премьер-министром? У них такая «любовь»с Ющенко была уже на тот момент, что он бы никогда ее не назначил. А реформа дала такую возможность. Две личности, являющиеся противовесом друг другу, имели почти равные по полномочиям должности. Разве не в этом суть демократии? Разве не в этом суть конкуренции во власти с целью ее эффективности?

– Вы очень часто берете пример с России. А вам не хотелось бы в Украине завести такую же модель, как в России: где Путин, там и полномочия?

– Стоп, остановитесь! Кто вам сказал, что я беру пример с России? Украине не подходит их модель. В России форма правления — президентская, не президентско-парламентская».

Мабуть, достатньо. Залишається лише аплодувати Віктору Медведчуку за його вміння нав’язувати журналістам своє бачення ситуації, перекреслюючи як об’єктивну реальність, так і політичну науку. А тепер подивимося, як воно є насправді. Слово правознавцю Олексію Толкачову:

«Передусім з позицій теорії держави та права необхідно спростувати беззмістовні базікання (пробачте, дискусії) українських політиків щодо більшої демократичності президентської чи парламентської республіки. Про цю беззмістовність знають студенти юридичних вузів уже на першому році навчання. Науковці виділяють дві форми правління: монархія та республіка – де остання передбачає участь усього народу в управлінні державними справами. Республіканська форма правління, в свою чергу, підрозділяється на президентську, парламентську або змішану республіку. Їхня специфіка визначається не демократичністю, а обсягом повноважень гілок влади та способами формування уряду. Коли українські керманичі заявляють, що з метою демократизації України необхідно перейти від президентської до парламентської республіки, це є нічим іншим, як виявом юридичної  неграмотності. Демократія не має прямого стосунку до форми правління, натомість визначає іншу юридичну категорію – політичний режим, який може бути тоталітарним, авторитарним або демократичним. Форма правління й політичний режим можуть співвідноситись по-різному. Буває, що формальна республіка може бути авторитарною за своїм політичним режимом. Водночас, монархічна форма правління, а саме конституційна монархія, – демократичною. Відтак, в Україні обрання президентської, парламентської або змішаної форми правління саме по собі не впливає на якість демократії».

До цього варто додати, по-перше, що Ленін, Муссоліні, Гітлер, Салазар і, до речі, Путін прийшли до необмеженої влади як прем’єри, з опорою на депутатську більшість, чи що концентрація всієї влади в руках парламенту – справа часом значно більш небезпечна, ніж диктатура однієї людини (приклад – Конвент часів французької революції; часи одноосібної влади Наполеона Бонапарта стали для французів справжнім відпочинком після кривавого терору доби Конвенту та хаосу доби Директорії.)…

По-друге, жоден варіант «політреформи» не передбачав практичної реалізації гучно задекларованої принципової зміни системи: як мала Україна змішану (або ж напівпрезидентську) форму правління, так і мала її після 8 грудня 2004 року аж до «конституційного перевороту» імені Конституційного Суду. Тривалі ж розмови про «перехід від президентсько-парламентської до парламентсько-президентської республіки» – то або від лукавого, або від невігластва: у жодному пристойному вітчизняному довіднику з політичних наук (про зарубіжні мовчу) такі форми правління не названі, є лише згадана змішана (semi-presidential republic), із особливостями в кожній державі.

По-третє, щоб уникнути звинувачень у «наслідуванні гірших зразків західної політології», дозволю собі звернутися до думки авторитетного в світовому науковому співтоваристві російського дослідника, доктора юридичних наук Акмада Саїдова, професора міжнародного й порівняльного права, автора великої низки праць, у тому числі виданих друком у Великій Британії, Франції, США, Німеччині, Австрії, Японії, Польщі, а саме – до його опублікованої 2005 року в Москві видавництвом Wolters Kluwer книги «Національні парламенти світу. Енциклопедичний довідник», де, зокрема, йдеться й про функції урядів та президентів у республіках зі змішаною формою правління. Саїдов говорить про «звичайні для глави змішаної держави повноваження: здійснення зовнішньополітичних відносин, пропонування кандидатури голови уряду, право відкладального вето тощо» (конкретизуючи їх відповідно до конституцій певних держав) і зауважує: у Європі парламентська форма правління в республіканських державах – зовсім не правило. Саїдов веде мову про 24 європейські держави з парламентською формою правління. Але це – і парламентські республіки, і конституційні монархії вкупі; тим часом європейськими географічно є 48 держав (не рахуючи Косова), з них – 11 монархій плюс папська держава Ватикан. То як там з Європою, панове журналісти?

І, нарешті, про Росію як про президентську республіку. Політик, повторюю ще раз, має право говорити все, що вважає за потрібне, але журналісти мусять бути «сторожовими псами демократії». У президентській республіці уряд формується й особисто очолюється главою держави, але кандидатури на урядові посади проходять парламентське «чистилище». Президент має право вето щодо законодавчих актів парламенту, яке може бути відхиленим більшістю в дві третини голосів. Глава держави не має права розпустити парламент, тоді як останній може відправити його та будь-кого з високих урядовців у відставку, застосувавши процедуру імпічменту. Державні фінанси спрямовує шляхом затвердження бюджету й контролює парламент, уряд лише є їхнім розпорядником. Верховний Суд, у свою чергу, може оголошувати нечинними ухвалені парламентом закони та президентські акти, визнавши їх неконституційними. Судова влада незалежна від інших влад; політичне життя спирається (хоча це й не записано в конституції) на високий рівень громадянської самоорганізації. Якщо немає останньої умови, якщо хтось може із-за лаштунків контролювати основну масу виборців чи судову владу – президентська республіка швидко виродиться в псевдодемократичну диктатуру й перейде (навіть номінально) в так звану «суперпрезидентську республіку». Остання (англ. superpresidency чи superpresidentialism) – це форма державного правління, за якої принцип поділу влад задекларований, але реалізований лише зовнішнім чином; насправді ж влада зосереджена в президента та підконтрольних йому інституцій. Така республіка вважається однією з форм авторитаризму. При цьому президент нерідко очолює владну партію, яка може бути взагалі єдиною в країні чи користуватися значними позаконституційними перевагами перед іншими партіями. Конституційні повноваження президента передбачають видання указів із широкого кола питань, що мають силу закону, можливість розпускати парламент своїм рішенням, усувати міністрів та керівників адміністративно-територіальних утворень без чийогось навіть формального контролю тощо. То яка форма правління сьогодні існує в Росії згідно з політичною наукою, а?

Інтеграція в Азіопу: нова Програма КПРС?

І, нарешті, про вигоди тісної інтеграції України з Росією. У згаданому вже інтерв’ю Віктор Медведчук говорить: «В январе 2012 года Институт экономики и прогнозирования Академии наук Украины совместно с Институтом прогнозирования Российской Федерации и Евразийским банком провели исследование: что означает для Украины вступление в Таможенный союз с последующим в Евроазийский экономический союз? Был сделан вывод, что до 2020 года, в случае вступления Украины в Таможенный союз, рост экономики будет обеспечен таким образом, что дополнительно в бюджет ежегодно будет поступать 12.6 миллиарда долларов».

Зауважу одразу, що наведена назва українського учасника проекту – неповна. Повна – «Державна установа “Інститут економіки та прогнозування Національної академії наук України”». А яка державна установа вільна в своїх прогнозах і висновках за умов, скажімо так, не зовсім демократії? Тим більше за умов, коли державна влада однією рукою підписує документи про інтеграцію України до Об’єднаної Європи, а іншою рукою робить усе, щоби ці документи залишилися тільки нікчемними папірцями? Ну, а про двох інших учасників дослідницького проекту й говорити не доводиться: вони є представниками зацікавленої сторони. І зверніть іще увагу: йдеться про 2020 рік. Що там планувала КПРС на 1980 рік? А які мали бути грандіозні результати Продовольчої та Житлової програм в СРСР на 2000 рік?

Та час ставити крапку. Віктор Медведчук, як і інші політики, за українських умов має право й можливості вішати локшину на вуха як суспільству, так і журналістам. Справа професійної честі останніх – не допустити, щоби на них висіла ця пікантна прикраса та запобігти в міру своїх сил її розвішуванню на вухах отих от «маленьких українців», про яких так любив говорити інший Віктор, також продуцент неабиякої локшини, хіба що іншого сорту.

Сергій Грабовський, для «Телекритики»