«Слуга народу»: вищі за підозри, а чи вищі за правила?

Іще півтора роки тому Володимир Зеленський, а згодом і партія «Слуга народу», йшли на вибори під обіцянки перетворити українську політику на чесне й відкрите змагання рівних. А тепер роблять цілковито протилежне.

Партія «Слуга народу» минулої неділі висувала кандидатів на виборах у Києві. Захід відбувся у внутрішньому дворі Червоного корпусу Національного університету імені Тараса Шевченка. Ця подія спровокувала потужне невдоволення й серед опонентів «Слуги народу», й серед представників суспільства, зокрема, серед студентів. Студентський парламент КНУ заявив про неприпустимість проведення подібних публічних заходів на території вишу.

Пресслужба «Слуги народу» відкинула звинувачення: «Захід відбувся на частині відкритої території вишу вихідного дня, коли не здійснюється освітній процес, за відсутності викладачів і студентів. При цьому не використовувались жодні аудиторії або будівлі закладу освіти…». І додала: «Ми вважаємо, що внутрішній дворик Червоного корпусу КНУ має бути публічно доступним».

Відповідь є знущальною, бо суперечить сама собі: от коли ваші побажання стануть реальністю і дворик буде загальнодоступним — тоді й проводьте що захочете; поки що ж пресслужба сама підтвердила, що публічною територією той дворик не є — а отже є територією університету. Дивний виходить спосіб утілення бажань — усім зась, а «Слузі народу» можна. Боюся, це не збігається із загальноприйнятими уявленнями про порядки в демократичній країні.

Частина 3 статті 31 Закону України про освіту чітко зазначає: «Політичні партії (об’єднання), їх члени, депутати (кандидати в депутати) не мають права провадити свою діяльність в закладах освіти, зокрема створювати власні осередки чи в будь-який інший спосіб втручатися в їхню освітню діяльність».

Цього місяця спеціальне звернення випустило Міністерство освіти та науки.

Але чомусь воно вийшло таким, що його можна дуже широко тлумачити. У зверненні зазначено, що «політичні партії (об’єднання) не мають права втручатися в освітню діяльність закладів освіти». Далі йдеться про заборону в закладах освіти «зберігання, розміщення, розповсюдження» — й далі йде великий перелік того, чого саме. Але в ньому чітко не зазначено заборону будь-якої діяльності політичних партій в освітніх закладах. І в цьому текст звернення розходиться з вимогою закону в головному — в обсязі того, що заборонено.

Бо виходить, що хоч парткоми у вишах створюй — аби лише ніякої символіки не було. А заборона «втручатися в освітню діяльність» — то виходить, що в будь-яку іншу можна? Концерти й дискотеки проводити, наприклад — на підтримку мудрої партії, звісно ж?

А що взагалі означає «втручатися в діяльність»? От припустімо: викладач агітує, а то й змушує голосувати за певну політичну силу або за певних політиків. Цілковито з власної волі й власної ініціативи — а якщо не з власної, підіть це доведіть. Погодьтеся: прописана в законі заборона партіям проводити свою діяльність у закладах освіти й прописана у зверненні МОН заборона партіям втручатися у справи вишів — то цілковито різні речі. Підміна понять, коли чесно.

Можливо, до «Слуги народу» немає юридичних претензій. Хоча й це ще — під великим запитанням. Бо внутрішній дворик, так, не є приміщенням — але є простором університету. Якщо небажані гості розташуються у вас не в хаті, а в саду, на присадибній ділянці, просто неба — чи так уже це міняє справу?

І хай навіть того часу в університеті не було студентів і викладачів (а, до речі, це точно відомо, що ніхто з них тоді не приходив?), а залишаються дуже сумнівні речі.

По-перше, захід відбувся за явною домовленістю між «Слугою народу» та керівництвом університету. Тобто хоч круть, хоч верть, а факт співробітництва керівництва навчального закладу з політичною партією існує, його ніяк не заперечити. І — мабуть, збіг обставин — це виявилася саме та партія, яка уособлює владу. І якій, за пострадянською традицією, можна «трішечки більше», ніж її опонентам. Оцей осад вивищення правлячої партії над іншими — він теж залишився, й його теж нікуди вже не подіти.

По-друге ж, нема куди подіти враження, що «Слуга народу» спаразитувала на іміджі й репутації університету. Мовляв, от які ми освічені, от як про науку дбаємо, бо не де-небудь у ресторані пана Тищенка зібралися — у провідному виші.

По-третє ж, а справді: чому «Слуга народу» не зібралася десь у дворику свого офісу, а чи якогось закладу, афілійованого з представниками партії? Невже нічого іншого не знайшлося? Це наштовхує на думку: партія не обирала найкращий зі зручних варіантів і вибрала невдало, а цілеспрямовано прагнула зібратися саме в університеті.

Хай навіть юридично партія не скоїла порушень, але враження крайньої неетичності залишиться.

І це — не перший подібний випадок. Під час відвідин Володимиром Зеленським регіонів його супроводжує символіка «Слуги народу». Але ж він — президент України, а не «Слуги народу», й навіть формально не лідер партії! Ця символіка вочевидь мала агітаційне призначення. Знову: юридично важко довести (бо слів «голосуйте за» не має), а фактично — дуже некрасиво.

Відвідуючи Кропивницький, президент під час пресконференції перервав запитання журналістки саме про те, чи не використовує він поїздки для агітації, причому перервав дуже нетактовно: спитав у неї, чи місцева вона, й чому вона не питає про будівництво автошляхів. Тобто фактично президент під час офіційного заходу прозоро дав зрозуміти, що не в Києві мають бути присутні тільки місцеві журналісти, й запитувати вони мусять тільки про суто побутові речі.

В усьому цьому дуже очевидно просвічують суто пострадянські політичні традиції — ті самі, що в путінській Росії та лукашенківській Білорусі.

Але ж іще півтора року тому Володимир Зеленський, а згодом і партія «Слуга народу», йшли на вибори під обіцянки покінчити з пострадянською політичною практикою й перетворити українську політику на чесне й відкрите змагання рівних. Вони обіцяли стверджувати рівність у статусі — й між громадянами, й між партіями. А тепер роблять цілковито протилежне.

І зібрання в університеті, й інші неодноразові спроби вивищитися над політичними опонентами (нам можна, а іншим — зась) — усе це гонитва за іміджем: от, мовляв, які ми круті. Тільки існує єдиний різновид іміджу, що є справжнім, а не фальшивим, довготривалим, а не миттєвим — цей різновид зветься репутацією. А виходить, що в гонитві за іміджем «Слуга народу» втрачає репутацію.

Фото: glavcom.ua