Ірина Верещук – візії й фантазії

Промовистий випадок стався з кандидаткою на посаду міського голови Києва від «Слуги народу» Іриною Верещук. Я би сказав, самовикривальний випадок.

Відповідаючи на запитання журналіста «Громадського», як дістатися Пріорки, Верещук сказала, що не знає. Й одразу перевела стрілки: «Я не вважаю за потрібне це зараз обговорювати. Я думала, ми все-таки будемо говорити про візію, майбутнє, законодавчі зміни».

Пріорка — це не якесь Козине Болото. Це — великий і загальновідомий історичний район Києва. Не знати, де Пріорка — це означає не знати Києва. Або знати дуже приблизно: Хрещатик, Печерськ, «щось там таке на Лівому березі».

Й у цьому контексті цікавого змісту набуває мовлене Верещук слово «візії». Які можна мати візії стосовно міста, якого не знаєш? Як можна малювати в уяві те, про що не маєш уяви?

Коли називати речі їхніми іменами, такі візії звуться фантазіями. Можливо, хворобливими фантазіями. Бо «візіонер» не має зеленої гадки про те, наскільки його візії далеко заходять, наскільки вони відповідають тому Києву, що існує, його традиціям, його духу — та й просто місту, яке є.

Зрівняти київські яри та пагорби й забудувати їх «комфортними й сучасними» житловими комплексами — це теж така візія. «А в мене така візія, я отак бачу».

З мовленого зрозуміло: для Верещук Київ — це чистий аркуш, на якому вона розгорне своє «планов громадье», чим і ощасливить кріпаків… даруйте, киян.

Тільки варто розчарувати пані Верещук. Усі, хто приходив на посаду міського голови до неї, теж утілювали свої фантастичні візії. Омельченко мав свою візію міського центру — й трощив історичне обличчя Києва. А ще мав свою візію міського транспорту — й нищив нормальний, замінюючи його на маршрутки, які позиціював як «європейський транспорт» – от цікаво, у яких куточках Європи він його побачив.

Колгоспна оранжерея на Майдані – це й є матеріалізована візія Омельченка.

Черновецький трощив усе потроху – дякувати, його візія була нестабільною, й він сам до пуття не знав, якою є його візія.

Кличко взявся нищити зелені зони, парки та сквери – от, у нього теж така візія. Ні, він називає це реконструкцією – мабуть, його візія підказує йому, що гордість Києва, острівці недоторканої природи посеред велетенського міста, треба негайно реконструювати й перетворити на доріжки-скамієчки-фонтанчики плюс два-три прутики, що символізують дерева.

Й от чергова кандидатка зі своїми візіями. А тим часом, ідучи або їдучи київськими вулицями, чимдалі менше хочеться роздивлятися, милуватися, дивуватися. Просто насолоджуватися. Чимдалі менше хочеться пишатися своїм містом. Точніше, чимдалі менше є того, чим можна милуватися. Київ перетворюється на суто функціональне явище: доїхав із точки А до точки Б – й забув. Причому погано функціональне.

І довелося якось чути, як людина, що любила Київ, але багато років не була в його центрі, побувавши там, сказала: «Некрасивий який став».

А кандидатові в міські голови вести мову про візії, не знаючи міста, — це означає готуватися й надалі нищити це місто. Тільки, чорт забирай, чому в цій системі координат візія самих киян є нікчемною? Чому щоразу на посаду міського голови приходить такий собі міський імператор, який починає переламувати місто через коліно, милостиво даруючи киянам свою візію?

Он, у Москві від 24 серпня більше не ходять тролейбуси – найбільшу у світі тролейбусну систему закрито. Ну, в московського мера була отака візія. Оце й наша біда: кандидати на посаду київського міського голови бачать свою роль у суто російському традиційному дискурсі – як роль хазяїна «що хочу, те й роблю». Отака візія щодо своїх функцій…

Фото: Офіс президента