На дебати йшли лише солдати
Адже «генерали», тобто найбільш рейтингові кандидати, на теледебатне ток-шоу, яке проходить на Суспільному, не йдуть. Про що недавно посадовці Суспільного й змушені були повідомити. З боку найрейтинговішого кандидата, який узагалі спілкується переважно з дружніми до нього ЗМІ відповідної медіагрупи, така поведінка скидається на боягузтво.
І змусити кандидатів, на жаль, неможливо, оскільки виборче законодавство не передбачає санкцій за відмову від участі в теледебатах (як і чіткого відповідного обов̕̕ язку). Зокрема стаття 56 Закону «Про вибори Президента України» не передбачає винесення кандидатам попередження за ухилення від теледебатів. Тим більше не йдеться про зняття з реєстрації – така санкція відсутня в принципі. Та і попередження є санкцією швидше у формі осуду, а не реальних наслідків, які би впливали якось на можливості кандидата. Ця ситуація є наслідком того, що розробники виборчого законодавства дуже хотіли в часи Кучми і Януковича мінімізувати можливості тиску влади на опозиційних кандидатів. Що фактично зробило тепер цих кандидатів безкарними: хоче – засіє медіа своєю «джинсою», хоче – проігнорує дебати, але ЦВК не в змозі їм щось за це вдіяти. Як кажуть, кожна палиця має два кінці.
Суспільний мовник намагається тролити кандидатів, які не прийшли на дебати: замість Сергія Капліна, який не з̕̕ явився на етер, в студії стовбичив манекен у футболці з написом «Сергій Каплін». На що цей кандидат образився й навіть обіцяв подати до суду та поскаржитися до Національної ради. «Скаржтеся, на здоров’я» – можна відповісти на це кандидатові, бо, хоча, певне приниження його гідності тут обґрунтувати можна, але публічні політики мають звужену сферу приватного, й повинні бути більш відкритими до критики. Що робить шанси кандидата покарати когось за таку «образу» майже нульовими. А задекларовані кандидатом скарга й позов, якщо вони взагалі були подані, є швидше елементом його передвиборного піару, ніж намаганням захистити свої права.
Інші виборчі казуси стосуються вже надмірної наполегливості з боку журналістів, які на Волині знімали агітаторів. І не просто знімали, а намагалися зняти крупним планом конкретну агітаторку, яка проти цього заперечувала. Безумовно, що журналіст (як і будь-хто інший, зрештою) має право проводити відеозйомку в публічних місцях (ч. 1 ст. 25 ЗУ «Про інформацію»). Але коли йдеться про зйомку конкретної особи, зокрема коли об̕̕ єктив камери націлюється на її обличчя, то тут уже вступають у дію інші норми, для збалансування інтересів оператора/ЗМІ та особи, яка в кадрі. Власне, ч. 1 ст. 307 Цивільного кодексу передбачає:
«Фізична особа може бути знята на фото-, кіно-, теле- чи відеоплівку лише за її згодою. Згода особи на знімання її на фото-, кіно-, теле- чи відеоплівку припускається, якщо зйомки проводяться відкрито на вулиці, на зборах, конференціях, мітингах та інших заходах публічного характеру.» Термін «припускається» означає, що згода вважається наданою, якщо особа не висловилася про інше (очевидно, що підійти до кожного на вулиці й запитати згоду далеко не завжди фізично можливо). І переважити це право може хіба що великий суспільний інтерес, як то фіксація правопорушення з боку цієї особи.
Можемо констатувати, що зловживання своїми правами притаманне і кандидатам, і журналістам, й багатьом іншим категоріям. Але боком воно вилазить усьому суспільству, хоча не завжди одразу.
