Ключове запитання для передвиборчих ток-шоу
Спробуйте пригадати суспільну дискусію у ЗМІ на тему деолігархізації. Не про те, що вона потрібна й конче потрібна, а про те, як її провести, в який спосіб — щоби й законно було, й ефективно.
Чи помітили ви парадокс, характерний для всіх без винятку виборчих кампаній — і для тієї, яка вже розпочалася, так само, якщо не ще більшою мірою? Всі кандидати що є сил ведуть мову про олігархію, про те, що з нею треба покінчити, про боротьбу з олігархами… А тепер спробуйте пригадати, які саме способи покінчити з олігархічним устроєм України пропонують кандидати у президенти — зараз або коли-небудь в минулому. Із чого, власне, виборці мають обирати, який спосіб боротьби із засиллям олігархів вони мають підтримати або не підтримати? Здавалося б, це є одним із основоположних питань розвитку країни!
Не можна сказати, що зовсім ніхто не пропонує зовсім нічого. Володимир Зеленський, от, запропонував зібрати олігархів і провести з ними виховну бесіду, навчити їх моралі. У Юлії Тимошенко слово «олігархи» — одне з найпоширеніших у її виступах, і протягом дуже багатьох років. Але конкретного способу боротьби з явищем вона за всі ці роки так і не запропонувала — залишається тільки сподіватися, що тільки-но вона стане канцлеркою, як олігархи внаслідок самого цього факту миттю або розбіжаться хто куди, або влаштують масовий сеанс покаяння.
В Олега Ляшка (та й у Тимошенко) слово «олігархи» часто є тісно переплетеним зі словом «офшори»: варто сподіватися, що треба лише в який-небудь спосіб (у який, до речі?) змусити олігархів зберігати свої статки не в офшорах, а в Україні — й вони одразу перестануть бути олігархами (або ж хай собі після цього олігархують і надалі?). Пропозицію «вигнати олігархів вилами» навряд чи можна розглядати як реально досяжну.
П’ять років тому Петро Порошенко був чи не єдиним, хто оприлюднив свою концепцію деолігархізації: мовляв, Україна під його мудрим керуванням залучатиме інвестиції, розвиватиме високотехнологічні галузі економіки, й це відсуне олігархів від економічного панування. А от олігархи явно гадали інакше: вони були кревно зацікавлені в тому, щоб економіка України залишалася суто сировинною, й ніхто щоб їх нікуди не відсунув. Були вони зацікавлені в цьому і зацікавлені дотепер. А поки в Україні панують олігархи, інвестиції до нас не поспішають, і чекати на їхню зливу даремно. Замкнене коло виходить.
А під час минулорічної прес-конференції Порощенко був здивований запитанням про олігархів: мовляв, нікого з олігархів в органах влади в нас немає — то де ж воно, панування олігархів? Усе, відтоді тема олігархії й деолігархізації з вуст Президента жодного разу більше не лунала, він її для себе закрив.
Але Порошенко злукавив. Віктор Медведчук як голова Адміністрації за Президента Кучми, Рінат Ахметов як депутат Верховної Ради — суто номінальний, утім, депутат, бо ніякої парламентської активності не виявляв, Ігор Коломойський та Сергій Тарута, вже самим Порошенком призначені на посади керівників обласних держадміністрацій, ще двоє-троє імен — ото й усі приклади, коли олігархи перебували на офіційних владних посадах за всі роки. І, менше з тим, усі ці роки ніхто не заперечував: Україною правлять олігархи. Тільки вони здійснюють свою владу за лаштунками. У тому й полягає головне зло олігархічного устрою, що влада де-юре і влада де-факто належать різним людям; влада олігархів є тіньовою, неофіційною, прихованою й закритою від суспільства, ніким не обраною й відтак нічим законодавчо не регламентованою. От звідси й випливають усі спричинені олігархією лиха, головне з яких — драматична розбіжність між законами та повсякденною практикою.
То як Україні позбутися панування олігархів? Ухвалити нову Конституцію? Олігархи начхають на неї так само, як чхають на нинішню. «Відібрати й поділити»? А в кого саме, власне, відбирати? Такий підхід може запустити потужну хвилю правового нігілізму, або «бєспрєдєлу», коли об’єктами репресій ставатимуть або цілковито довільно, або за ознакою лояльності. Вивчити акти приватизації на предмет дотримання законності? Та в тому й річ, що олігархи часто-густо користувалися дірками в законах, а ще тим, що їхнім потенційним конкурентам відмовляли в цілком законних процедурах, у яких не відмовляли олігархам. Тож не так просто це все буде.
І ще один український парадокс, тепер уже медійний. Два десятки років точаться розмови про олігархів як про найбільше зло й найбільше гальмо в розвитку України. Точніше, не точаться, а топчуться, тупцюють на тому самому місці. Спробуйте пригадати суспільну дискусію у ЗМІ на тему деолігархізації. Не про те, що вона потрібна й конче потрібна, а про те, як її провести, в який спосіб — щоби й законно було, й ефективно. Спалахнула вона була після перемоги Помаранчевої революції 2005 року — й так і заглухла; відтоді — все, тихо.
Тема деолігархізації є наочним прикладом псевдоконкретики, яка переповнює публічну риторику наших політиків. Бо от уже два десятки років нічого, окрім гасла «дайош деолігархізацію», наші політики нам не пропонують. Можна, звісно, припустити, що в кожного з них є напоготові такий собі план-ікс, і вони ці плани не розкривають лише задля того, щоб захопити олігархів зненацька. Тільки чомусь дуже мало в це віриться.
Тож невдовзі розпочнуться найрізноманітніші дебати йпередвиборчі ток-шоу за участі кандидатів у президенти. І дуже хотілося б, щоб модератори цих дебатів і ведучі цих шоу неодмінно ставили перед кандидатами простеньке запитання: як цей кандидат планує провести деолігархізацію України? І домагатися на це запитання предметних відповідей.
Борис Бахтєєв
Фото: hubs
