Тимошенко на ІСTV: невловима для фактчекінгу
Потужна й масована піар-кампанія Юлії Тимошенко править за яскравий приклад того, що самого лише фактчекінгу недостатньо, щоб викрити маніпулятивні прийоми в риториці кандидатів у президенти.
14 січня 2019 року гостею програми «Свобода слова» на ICTV була Юлія Тимошенко. Як і завжди, одна, без опонентів, у режимі монологу. У студії були експерти, аж цілих шестеро: Соня Кошкіна, Кость Бондаренко, Вадим Карасьов, Володимир Фесенко, Катерина Одарченко та Віталій Бала. Тож формально «баланс» мав місце — от тільки увімкніть запис цього більш ніж півторагодинного ток-шоу й, пересуваючи курсор, спробуйте зловити ті моменти, коли мікрофон перебував у руках експертів, а не Тимошенко. Цікаво, з якої спроби вам це вдасться. За такого розподілу ролей функцію експертів так і хочеться назвати показушною, бо реальної противаги Тимошенко й реального введення її хоч у якісь рамки вони, звісно ж, собою й близько не являли.
Писати огляд цього випуску тяжко — настільки, наскільки завжди тяжко розглядати публічні виступи Тимошенко. Концентрація маніпуляцій була незбагненною, й на детальний розбір заслуговувала практично кожна її репліка. Тож зупинімося на кількох важливих моментах.
Почала Юлія Володимирівна з того, що знову заявила про утиски: «Лічені канали нас пускають… Ми, на жаль, повернулися в ті часи, коли є заборони, є табу… цензура». Тут цікавим є слово «повернулися». Адже про утиски Тимошенко твердить майже всі п’ять років відтоді, як вийшла із в’язниці. То коли «цензури» на неї не було? Коли вона жила в Качанівській колонії й тому фізично не могла з’являтися в ефірі? Даруйте за нагадування сумного періоду в житті лідерки «Батьківщини», але у зрілому суспільстві той факт, що певний політик завжди виступав би в режимі «ніяких опонентів», давно вже помножив би рейтинг цього політика на нуль — йому би просто ніхто не вірив. У тому самому зрілому суспільстві телеканали ставили би питання руба: або наявність опонентів і дебатування — або до побачення. А якби політик категорично відмовлявся від опонування, канали — увага — якнайширше й якнайголосніше оприлюднювали би такі факти, хоча би задля уникнення звинувачень у цензурі. І задля збереження власних честі, гідності та репутації. Звісно ж, коли телеканали є олігархічними, про гідність та репутацію йдеться нечасто, а питання про відкритість і однакове ставлення до всіх політиків є надто болючим, щоб його зайвий раз зачіпати. Іншими словами, коли більшість каналів належить олігархам, звинувачення в цензуруванні вже не звучать так дико. Чим Тимошенко й користується.
Втім, скажімо, в новорічну ніч, перемикаючи канали, я кілька разів натрапляв на рекламу Тимошенко на «Інтері», з’являється вона на ICTV та «1+1» — тобто фактично три національних канали трьох олігархів надають Юлії Володимирівні ефір. Погодьтеся, складно говорити в такому разі про тотальну державну цензуру.
Найпершим запитанням від ведучого ток-шоу, Вадима Карп’яка, було таке: «Які напрямки будуть для вас пріоритетними?». Тимошенко почала відповідь: мовляв, усі «задають питання майже те, що ви: чи не страшно вам? Чи не страшно вам брати відповідальність за країну в умовах, коли…?» Порівняйте запитання, яке поставив Карп’як, із тим, як його інтерпретувала Тимошенко. Радше за все, процитована відповідь лідерки «Батьківщини» була домашньою заготовкою і пролунала би незалежно від того, яке запитання поставив би ведучий. Це була універсальна заготована відповідь на будь-яке запитання.
Чимало було мовлено про війну. Тимошенко не втомлювалася казати, що Президент заробляє на ній. От шкода, що не було кому й не було як тут само спитати: то хто ж тоді розпочав війну? Бо за всіма гнівними філіпіками лідерки «Батьківщини» досить чітко бовванів висновок: Порошенко й розпочав — щоб заробляти на ній. Так, цей висновок Тимошенко не артикулювала чітко, але що ж інше можна було подумати з її слів?
Панацея від війни, за Тимошенко — такий собі «Будапешт плюс». Узагалі було чимало сказано про Будапештський меморандум як буцімто панацею. За словами Тимошенко, українська дипломатія виявила себе слабкою й бездіяльною. Чому? Бо «за чотири роки війни Україна так і не поставила на порядок денний це питання» — про виконання Будапештського меморандуму. Чим він міг би допомогти, в який спосіб урятував би Україну? А от чим, от у який: у разі загрози Україні, «за Будапештським меморандумом, Великобританія, США та Російська Федерація негайно починають консультації, тобто працюють у будапештському форматі».
Оці консультації, як виходить, і поклали би край війні — от як усе легко та просто. От тільки чи справді? Зверніть увагу: Тимошенко декларує не міжнародний тиск на Росію, не санкції проти неї, а консультації з нею! Консультації з агресором як спосіб припинення агресії — феноменальний рецепт.
Узагалі, всі розмови про Будапештський меморандум мають починатися от із чого: в України немає великих суперечностей ані зі Сполученими Штатами Америки, ані з Великою Британією. Тож вести з ними довгі й складні переговори в такому форматі, власне, немає про що. Тож, виходить, Україна має вести переговори й шукати компромісів із Росією — от у цьому й полягає вся сутність усіх розмов про Будапештський меморандум.
І просто зверніть увагу: реанімація Будапештського меморандуму — хоч «плюс», хоч «мінус» — уже офіційно назвала би Росію не агресором і не окупантом, а гарантом української територіальної цілісності. Це докорінно змінило би статус Росії щодо України. Й саме в такому статусі, за «будапештською» ідеєю Тимошенко, Росія й має виступати сьогодні? Що це, як не знущання? Що це, як не просування російських планів та мрій?
За Тимошенко, Україні потрібна «найсучасніша армія, а не завалена тим хламом, який постачають» пов’язані із владою фірми. Скільки часу та коштів потрібно на створення «найсучаснішої армії»? Тимошенко не сказала. Чи «завалена» армія самим лише «хламом»? А отут треба кинути камінець у город наших ЗМІ. Вони цілком слушно роблять, повідомляючи про негідні випадки постачань до армії непотребу. Але ж повідомляють вони це так, що в результаті громадяни не відають: чи то самий лише непотріб до армії й постачають, а чи це — поодинокі випадки, система це чи винятки? Тепер Тимошенко з легкістю навіює, що в армії — мало не самий лише брухт.
Одна прикметна риса: критикуючи нинішню владу, Юлія Тимошенко ніколи не каже, як робила би вона на місці влади за тих самих умов. Тимошенко завжди порівнює реальні дії влади в минулому, в реальних ситуаціях зі своїми гіпотетичними діями в майбутньому, в гіпотетичних же ситуаціях. Й аудиторію змушує порівнювати реальне минуле з гіпотетичним майбутнім — звісно ж, на користь останнього. Тимошенко старанно акцентує увагу на негативі в будь-чому, вип’ячує найменші негативи, абсолютизує їх. Загальновизнано: чи не єдиним беззаперечним досягненням Порошенка є зовнішня політика. Ні, за Тимошенко, вона нікуди не годиться, бо у світі так і не настало щастя.
Тимошенко змалювала просто тобі катастрофічну картину світу, що нас оточує: «Країни повертаються до своїх егоїстичних інтересів, руйнується світовий порядок, загострюється боротьба за ресурси». Тут ми бачимо цілу низку тверджень, які на диво перегукуються з основоположними тезами російської пропаганди.
Руйнується світовий порядок? Ні, насправді Росія його руйнує. Усе ж решта, де немає слідів Росії, — так, серйозні виклики, але хіба ж коли-небудь не було проблем? Слідом за російською пропагандою (й нашими ЗМІ, які некритично копіюють російські пропагандистські постулати), Тимошенко катастрофізувала картину світу. Саме таке відчуття навіює російська пропаганда: весь світ руйнується, й лише в Росії — стабільність. Насправді будь-який рух уперед, будь-який розвиток значною мірою порушує стабільність, створює невизначеність, бо потребує пошуку, спроб та помилок.
Егоїзм? Це російська пропаганда оперує цим терміном: усе, що не радянський колективізм — те «людина людині — вовк», здорової середини не існує. Принаймні, міжнародна підтримка України й санкції проти Росії, які шкодять економіці не лише Росії, а й країн, що запровадили санкції, не дають приводу вести мову про перемогу егоїзму.
Зі слів Тимошенко випливало, що світ досі живе на стадії ресурсної економіки, коли багатство й силу країн визначає сировина, корисні копалини. Теж улюблена теза російської пропаганди. Просто цікаво: в разі, якщо стане Президентом, Тимошенко теж будуватиме ресурсну, сировинну економіку?
Загалом же, Тимошенко змалювала саме таку картину світу, яким уявляє його собі Путін. Картину світу доби «блискучих імперій», до якої Путін прагне повернутися.
Тимошенко заявила: і проект нової Конституції, й проект нового суспільного договору готові до оприлюднення, й вони — на століття.
Перш за все, суспільний договір — це ідіома, образний вислів. Суспільний договір у буквальному розумінні, на папері з підписами й печатками — що воно таке? А хто його має підписувати від імені суспільства? Будь-яка угода, будь-який договір надають взаємні права та накладають взаємні обов’язки. То які вони — обов’язки суспільства перед владою?
Ухвалення нової Конституції на референдумі в інтервалі між президентськими та парламентськими виборами … Маніпуляцій в одному цьому твердженні — прірва, це — так би мовити, багатошарова маніпуляція.
Передусім, за логікою, спочатку мало би бути представлено проект нової Конституції, а потім уже мало йтися про терміни та способи його ухвалення. Тимошенко фактично прямим текстом зізналася: форма (референдум) є для неї важливішою за зміст (саму нову Конституцію). Узагалі ж, «дарування Конституції народу» — це найчастіше було характерним для монархів. А того, що йдеться про «даровану народу» Конституцію, Тимошенко й не приховує — навпаки.
Далі. Дуже навряд чи референдум відбудеться до інавгурації новообраного Президента або після початку виборчої кампанії до парламентських виборів. Тож скільки часу залишається? Два місяці? Й за цей час Тимошенко хоче, щоб суспільство ознайомилося з Конституцією? А чи приклад кримського та донбаського «референдумів» із їхньою скорострільністю не дає спокою? Тимошенко цим самим заявляє: референдум — річ суто формальна й несерйозна.
Чи заведено у світі ухвалювати Конституції на референдумах? Так, прецеденти цього існують, і чимало. Зовсім інша річ, у якого типу державах застосовують цей механізм, а якщо йдеться про демократичні держави цивілізованого світу, то за яких історичних періодів це бувало — чи, бува, не давно минулих?
Сучасні демократичні норми твердять: на одному референдумі має стояти одне й однозначне запитання, на яке чітко можна дати відповіді «так» або «ні». А тепер уявімо собі: Конституція містить кількасот статей. Кожна стаття — це, по суті, окреме запитання для референдуму. Плюс запитання про реальність виконання. Плюс запитання про відсутність суперечностей між статтями. Ото уявіть собі: ви згодні з абсолютною більшістю статей, але вам категорично не подобається одна з-поміж них. Як ви голосуватимете? А якщо не подобаються дві, п’ять, п’ятнадцять? Ви голосуватимете «в цілому».
До того ж, скажімо чесно: чи так уже багато людей узагалі читатимуть проект Конституції? А тим паче зможуть кваліфіковано його оцінити? От чомусь бюджет заборонено ухвалювати на референдумі — не просто так же, правда?
Референдум для обивателів, референдум некваліфікованої більшості — от що запропонувала Тимошенко.
Потужна й масована піар-кампанія Юлії Тимошенко править за яскравий приклад того, що самого лише фактчекінгу недостатньо, щоб викрити маніпулятивні прийоми в риториці кандидатів у президенти. Фактчекінг тут безсилий: маніпулювання відбувається або на стадії висновків, або ж у формі вміщення фактів у не належний до них контекст. Самі ж факти найчастіше є слушними — а часто їх узагалі немає, немає що перевіряти. Взагалі, Тимошенко продемонструвала: що голослівніше висловлюватися, що менше аргументів і фактів наводити — то меншою стає ймовірність, що фактчекери схоплять за руку.
Борис Бахтєєв
