Політичного раю не буде

Чому після виборів усе тільки починається ‒ для нового президента, для уряду, для парламенту, для медіа ‒ для всіх нас. І про те, як суспільство виявилося на крок попереду тих, хто звик упливати на громадську думку.

Поки частина українського суспільства ще переживала виборчу ейфорію, міністр закордонних справ Німеччини Франк-Вальтер Штайнмайер, вітаючи Україну з проведенням виборів, застеріг і українців, і нового Президента, що далі, за воротами, які пройшла країна, ‒ зовсім не політичний рай. Попереду багато складної роботи.

 

Про емоційно-пафосне значення виборів ‒ як ми голосували проти війни

Facebook у неділю заполонили пости про геройські стояння в чергах на дільницях, фотографії голосування та пафосні коментарі про те, як ми не дозволили «клятим москалям» зірвати наше свято волевиявлення.

Але без іронії, і я кину свої п’ять копійок у скарбничку загального піднесення ‒ воно нам сьогодні теж потрібне.

День виборів ‒ це був якраз той момент, коли дія та емоція поєдналися: суспільство чи не вперше за багато років повірило в те, що його голос має значення ‒ і прийшло на вибори, показавши безпрецедентну явку (міжнародні спостерігачі навіть зазначили, що вона була вищою, ніж у Європі, яка обирала в цей день Європарламент). Це дорогого вартує. Жодні вибори не проходили в такій напрузі. І жодні вибори так не об’єднували. Ніхто не казав, як у попередні роки, мовляв, від мене нічого не залежить. Усі казали: треба йти і голосувати. Йшли і голосували з надією на те, що це буде внесок кожного в мир у країні. Це були чи не перші вибори без адміністративного ресурсу. На своєму шляху до оновлення та єдності суспільство продовжувало отримувати новий досвід. І, голосуючи, із завмиранням серця стежило за подіями на сході, де в цей час лунали автоматні черги. Але й навіть там російський сценарій не був реалізований повністю ‒ все-таки деякі дільниці на сході працювали, а терористи терпіли нові втрати в ході АТО.

Саме про схід і про те, в яких умовах українським військовим доводиться воювати з терористами, був пронизливий сюжет Андрія Цаплієнка, на який я натрапила увечері на «Інтері», перемикаючись із каналу на канал та стежачи за виборчими телемарафонами.

«Они говорят ‒ воюют не за деньги, а за независимость. А в истории все войны за независимость заканчиваются победой», ‒ каже Андрій Цаплієнко.

«Однозначно победим ‒ это наша земля. Нам здесь жить, растить детей. Куда нам отступать? Любой, кого ни спроси здесь из бойцов, он знает, что он здесь, дети его здесь, родители… Мы никому не сдадим эту территорию и не собираемся. Это наша земля!» ‒ такими словами українського військового закінчується сюжет. У мене, як у людини сентиментальної, клубок підкочується до горла.

«Это наша земля!» ‒ ось заради чого ці молоді хлопці стоять зараз на гарячих рубежах на сході. І ось заради чого мільйони українських громадян прийшли цього разу на виборчі дільниці, вирішивши, що їхня зброя ‒ це їхній голос, поламавши всі плани Путіна та Януковича.

Тому Петру Порошенкові нема чого дуже радіти ‒ суспільство голосувало не стільки за нього, як проти війни. Суспільство побачило в Порошенкові топ-менеджера, який здатен привести країну до миру та до економічного розвитку. І якщо цього не відбудеться, рейтинг цього політика може так само швидко обвалитися, як валилися рейтинги його попередників.

Про роль українських медіа та російської пропаганди у виборах-2014

Парадоксальна в цьому контексті складається ситуація з медіа. Бо цього разу суспільство виявилося на крок попереду тих, хто звик впливати на громадську думку. Що я маю на увазі? Хоча б те, що українські ЗМІ дуже мало роз’яснювали суспільству важливість та легітимність цих президентських виборів та особливості чинного виборчого законодавства. Так,моніторинг Академії української преси засвідчив, що в новинах про вибори лише в 6% ішлося про їхню легітимність (тоді як у 97% випадків про легітимність не згадується). У той же час російська пропаганда робила все можливе, щоб підважити легітимність українських (дивіться про це в нашому звіті за результатами моніторингу російських ЗМІ). Вибори в українських новинах були фоном до подій на сході Тим не менше явка на виборах була дуже високою.

Тобто, принаймні для центральної та західної частин України не лише дії Росії (спочатку анексія Криму, а згодом підтримка диверсійно-терористичних груп на сході), а й російська пропаганда зіграли свою роль, мобілізувавши, а не охолодивши. Водночас, просвітницька робота вітчизняних медіа була практично відсутня. Деякі канали потроху джинсували (від джинси повністю відмовився Перший національний, майже повністю, з кінця квітня – «1+1» та деякий час СТБ), що показували моніторинги «Телекритики». Окрім того не забуваймо, що до втечі Януковича з країни більшість великих українських телеканалів займалися відвертим маніпулюванням, фактично дезінформуючи про події українське суспільство. І тим не менше суспільство проявило достатню зрілість, прийшло на вибори і обрало президента в першому турі, що взагалі було неочікувано.

Деякі експерти вважають, що обрання Порошенка в один тур ‒ це грамотна політтехнологія його штабу. Дозволю собі не погодитися. Бо якщо це й технологія, то вона не набула достатнього медіапоширення ‒ в першу чергу на телеканалах, які досі залишаються для наших громадян основним джерелом політичних новин. Теза про один тур виборів активно обговорювалася хіба в соцмережах. Але аудиторія соцмереж ‒ це далеко не всі виборці, які прийшли голосувати.

Ще один позитивний результат цих виборів ‒ саме українське суспільство (а ніяка не контропропаганда і не українські журналісти) довело усьому світові, що воно є демократичним. Всупереч потужній машині російської пропаганди, яка малювала його фашистський образ навіть у західних ЗМІ. Українське суспільство показало, що жодним чином не підтримує не те що фашистських, але й крайніх правих поглядів (свідченням тому стали рейтинги Яроша й Тягнибока в цих президентських перегонах). З цього приводу вже встигли поіронізувати й деякі російські ЗМІ, зокрема «Газета.Ru». У коментарі від редакції йшлося про те, що ж тепер робитимуть російські канали: «Теперь, после объявления предварительных результатов украинских выборов, объяснять происходящее будет сложнее, картинку придется скорректировать, а комментаторам — как-то отвечать на вопросы, возникающие даже у привычных всему верить россиян. Например, победивший Порошенко — он из тех, с песьими головами, или из наших? А бандеровцы с восемью процентами голосов за Ляшко (украинского Жириновского), с одним за Яроша и одним за Тягнибока (это с учетом того, что многие районы на юго-востоке не голосовали, а Крым уже не голосовал) — они куда делись? Может, все-таки ничего не попутал Первый канал, а было этих голосов 37%? Некоторые комментаторы уже предполагают, что фашиствующие бандеровцы хитро замаскировались под сторонников Порошенко и Тимошенко и спрятались среди электората фаворитов, но на вопрос, зачем они это сделали, пока не отвечают». І далі редакція звертає увагу також на роль російської пропаганди: «Не в лучшее время и, возможно, не лучшими методами, но украинцы как жители пока еще единого государства Украина сделали свой выбор. В немалой степени благодаря российской пропаганде он оказался не в пользу вооруженных националистов».

Але не лише російська пропаганда вплинула на результат Яроша й Тягнибока. Треба сказати, що «Правий сектор» та самого Яроша українські ЗМІ не балували увагою. За моніторингом АУП, його рейтинг уваги становив 0,5%, тоді як Порошенка ‒ 4,1%, а Тимошенко ‒ 3,9%. Зате Ярош був «зіркою» російських ЗМІ. Опозиційний російський депутат Ілля Пономарьов в ефірі телеканалу «Інтер» в ніч виборів пожартував, що в лідера «Правого сектора» була найдорожча виборча кампанія, бо стільки дорогого ефірного часу російські телеканали ще нікому не присвячували.

От щодо результату Олега Ляшка, то тут можна говорити напевне, що це практично чистий медіапродукт. Його постійна присутність на політичних ток-шоу країни та значна увага до його персони в новинах (рейтинг уваги ‒ 2,7%) і його виклична поведінка на камеру допомогли йому посісти третє місце в цих виборчих перегонах.

З іншого боку, маємо такий феномен ‒ Юлії Тимошенко не допомогла ні постійна присутність у ток-шоу Савіка Шустера, ні зміна іміджу. Її проблема полягала в тому, що вона не вписувалася в нові реалії, не лише політичні, але й комунікаційні. Вона вела свою кампанію в нових умовах, але використовуючи старі штампи. Іншими словами ‒ вона говорила з виборцями мовою 2010 року, тоді як на вулиці був рік 2014-й і багато чого змінилося. В цьому сенсі Петру Порошенкові швидше допомогло мовчання ‒ зокрема відсутність дебатів із Тимошенко, бо вона б обов’язково втягнула його у свій дискурс. Цікаво написав про мову політики у своїй статті для Historians.in.ua Юрій Рубан: «Багато хто з нас бачить, що відбувається, але безсилий переконливо розповісти про це. Щоб розповідь стала зрозумілою, потрібна нова мова». Юлія Володимирівна якраз утрапила в таку халепу: вона не змогла знайти нових слів у новій ситуації.

Про наші очікування: треба усвідомити, що нічого не зміниться вже завтра

Міністр Штайнмайер знайшов прекрасний образ, щоб описати, що чекає Україну завтра. «Політичного раю не буде», ‒ сказав він. Попереду важкий рік ‒ у першу чергу врегулювання ситуації на сході, врегулювання питання енергетичної безпеки (газове питання нікуди не ділося), подолання економічних проблем, боротьба з корупцією і багато чого іншого. Фактично йдеться про перезаснування країни, з нуля, з нового фундаменту. Це буде складно реалізувати як у силу внутрішнього спротиву, так і в силу зовнішнього втручання. Росія не залишить нас у спокої вже завтра. Путіну йдеться про те, аби зберегти старі правила гри ‒ непрозору кулуарну політику закулісних домовленостей, тиску та шантажу. Про це красномовно свідчить заява російської сторони про можливі переговори з Порошенком, але без участі третьої сторони. Ми пам’ятаємо, чим закінчилася зустріч Януковича і Путіна тет-а-тет. Люди, які голосували за Порошенка, чекають якраз на нову якість політики, як внутрішньої, так і зовнішньої. Чи зможе він її реалізувати, маючи при цьому обмежені повноваження, здеградований парламент та армію чиновників-корупціонерів? Припускаю, що жоден експерт не візьметься відповідати на це запитання.

Суспільство, яке хоче змін, аби не розчаровуватися, має набратися терплячості ‒ ці зміни не настануть одразу після інаугурації нового президента. Попереду багато роботи і багато перепон. Міжнародні експерти прогнозують, що найближчі два роки будуть доволі важкими для України. Чи не є це сьогодні важливим завданням медіа ‒ пояснити це суспільству? Бо нова якість політики вимагає нової якості відносин політиків та медіа і, безперечно, нової якості самих медіа. Телевізійний канал у власності президента ‒ це стара якість відносин. Перемикаючи канали у ніч виборів, я поки що не помітила й нової якості самих медіа.

фото – 24tv.ua

«Мediasapiens»

Print Friendly, PDF & Email

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *