Ніч виборів: ілюзія експертів
І після «доленосних виборів» наше телебачення робить одну фундаментальну підміну: воно змушує нас жити життям політиків — замість змушувати політиків жити нашим, громадян, життям. “Політика для політиків” – от яким є його кредо.
«Телекритика» завершує публікацію вражень телеоглядачів від ночі виборів. Попередні огляди читайте http://www.telekritika.ua/kontent/2014-10-28/99762 та http://www.telekritika.ua/kontent/2014-10-27/99755.
Наталія Лигачова заявила в ефірі Першого національного телеканалу: “ЗМІ та політики не змінилися в тій мірі, в якій цього чекає суспільство”.
Програми “ночі виборів” не стали винятком. Якби хтось зажадав схарактеризувати одним словом, як пройшли телепрограми, присвячені щойно завершеному голосуванню, слово це було б таким: “Традиційно”. “Як і завжди”. Що вони по собі залишили — то це лише подив: невже телеканали, немов змовившись, вирішили втиснути, вдавити суспільство в минуле, не дати йому виборсатися з нього? Переконати суспільство: на зміни не чекайте — їх не буде, бо вони неможливі? Змусити його розглядати ці вибори просто як епізод у черзі багатьох подібних, таких самих?
Перший національний підготував марафон “Вибори — 2014. Україна завтра”. “1+1” та “Інтер” спецпроектів не робили, зробивши натомість спецвипуски “ТСН” та “Подробиць тижня”, також у режимі марафону, з елементами ток-шоу.
Концепція поствиборних ток-шоу залишилася старою. Героями були політики. Щасливчики й невдахи, нові й давно знайомі, але вони й тільки вони. Глядачам залишалося радіти разом із ними й співчувати їм. Ковтати те, що вони скажуть, і в жодному разі не мислити разом із ними, не дискутувати з ними подумки. Бо дискутувати, власне, не було з якого приводу. Ну, не станеш же дискутувати про те, чи добре для тієї або іншої політичної сили, що вона отримала стільки відсотків, скільки отримала! Чи це для неї успіх, а чи невдача.
Цього разу як ніколи я очікував на те, що героями дня стануть експерти. Й аналізуватимуть результати виборів із погляду країни та її громадян, а не з погляду політичних розкладів та міжпартійних розбірок. Не сталося.
Так, експерти були. Зокрема, у програмі “Вибори — 2014. Україна завтра” на Першому національному. Й навіть певний час вони й саме вони заповнювали екран. Але! Вони були головними героями ДО ЗАВЕРШЕННЯ ГОЛОСУВАННЯ й одразу після його завершення. До того, як з’явився предмет основного обговорення. Функцію розігріву — от яку виконували експерти. Й вели мову про супутні щодо виборів речі. Так, важливі й надзвичайно важливі — але супутні. До обговорення РЕЗУЛЬТАТІВ виборів, а не процесу виборів, їх не було допущено. Коли дійшло до справи, вони поступилися місцем політикам.
З подачі ведучих експерти дискутували про недоторканність, про бажаність чи небажаність вільного володіння зброєю. Оця тема зброї перетворилася вже на нав’язливу ідею — ніби нічого важливішого в Україні й немає. Здавалося б, от вам відповідь, під боком: у Донбасі тієї зброї — хоч греблю гати, й результат? Але ні, суспільству нав’язують і нав’язують надактуальну супертему.
Це була велика ілюзія експертів, ілюзія їхньої залученості до розмови про підсумки виборів. Експерти з’явилися в ефірі “Ери” по завершенні першонаціоналівської “України завтра”. Але, по-перше, це були не провідні експерти; по-друге, вони були сам-на-сам із ведучою, їхні діалоги були задовгі, й у такому форматі це видалося важкуватим для сприйняття; по-третє, чимало тем обговорення теж були наближеними до теми виборів, але не про самі вибори. Було, втім, і про самі. Чим пояснити нижчий від очікуваного результат Радикальної партії Олега Ляшка? За словами експерта, “виявилося, що українські виборці не такі радикальні, поміркованіші”. Це треба було розуміти так, що Радикальна партія — й справді радикальна, а не лише за назвою? Вибори минули, джинса залишилася?
Що робили політики? Те, що й уміють — вели агітацію. Так, із поправкою на постфактум — але як же ще можна назвати те, що вони казали? І навіть коли вряди-годи заходило не лише про перспективи їхніх політичних сил, а про перспективи України — це однаково виглядало як агітація. Із однієї простої причини: всі вони були зацікавленими особами. Всі вони, умовно кажучи, розповідали не про спектакль, а про свою роль у спектаклі. Й інакше не могли: актори не можуть побачити виставу з зали, лише зі сцени. Ба більше: вони казали те, про що їх питали. А питали їх здебільшого про те, про що й завжди: хто з них кого, коли й як. Їх, власне, й не запрошували до того, щоб поглянути на виставу з зали: ведучих та інтерв’юерів більше цікавило, що там за лаштунками, а то й у гримерках. Воно все, звісно ж, цікаво — але ж не замість самої вистави!
“1+1” та “Інтер”, висвітлюючи підсумки виборів у форматі спецвипусків новин, головну увагу приділили тому, що відбувалося в партійних штабах, репортажам із проблемних округів та комісій та іншим довколовиборним подіям. Важливо? Важливо. Цікаво? Цікаво. Аж настільки важливло й цікаво, щоб водити глядачів штабами кілька годин поспіль, щоб зробити зі штабних новин альфу й омегу пов’язаних із виборами подій?
У студіях і на цих каналах одним за одним з’являлися політики. “Наших активистов пытались запугать… преследовали”, – чергового разу завів свою стару пісню про головне Юрій Бойко з “Опозиційного блоку” в ефірі “ТСН”. Котрого вже разу повторював: це — найбрудніші вибори в історії України. Так і здавалося: от-от повторить славетні слова Януковича: “По моей машине стреляли” й, слідом за Януковичем, заведе про те, яку небезпеку для життя людей становить люстрація. Коли Бойко завів іншу традиційну пісеньку про те, що буцімто жителі Південного Сходу не могли висловити свою волю, посилилася підозра: всі агітаційні тези “Опозиційного блоку”, аж до найдрібніших деталей, написано в Москві. І річ не лише в тім, що вони збігаються з ключовими тезами російської пропаганди — з ключовими брехливими тезами. Річ у тім, що в Україні під поняттям “Південний Схід” ніхто не розуміє Донбас: Донбас — він Донбас і є. Під цим поняттям розуміють усю територію від Ізмаїла до Куп’янська — а даних про те, що в Ізмаїлі та Куп’янську люди не мали змоги проголосувати, не надходило. А “Опблок” повторював це й повторював — про суцільні утиски на всій території, яку в Росії раптом почали звати “Новоросією”.
Так і чекав: зараз ведучі зупинять Бойка. Ну, от зараз уже точно зупинять. Ні, йому дозволили брехати стільки, скільки він забажав.
“Інтер” перервав студійний діалог представників “Свободи” та “Правого сектору” “сюжетом” про батальйон “Айдар”. “Сюжет” виявився повноцінним документальним фільмом із відповідним хронометражем — неможливо довгим, як для новинного випуску, хай навіть і марафону, та ще й таким, що змусив геть забути, про що була мова до “перерви на сюжет”.
“ТСН” став вираховувати, яка кількість парламентських крісел дістанеться різним партіям. Вивів на екран інфографіку — схему сесійної зали. Половина зали залишилася сірою: це — мажоритарники, про них із екзит-полів неможливо дізнатися, немає даних. Гаразд, розділили крісла половини зали, аж раптом: “А от яке розподіляться партії з урахуванням мажоритарних виборів” – і партійними кольорами розквітла вся схема зали. Звідки це було взято? Як було обраховано, скільки мажоритарників до якої фракції піде? Глядачам про це не сказали: дивіться, мовляв, на красиву картинку, кліпайте очима й знайте, які в “ТСН” сидять розумники.
Усе це — модерні стандарти висвітлення виборів, такі самі, які заведені в демократичних країнах? Дивіться, мовляв, і заздріть: от яка Україна тепер європейська? Насмілюся стверджувати: якщо це й має стосунок до західних стандартів, то лише як мавпування. Бездумне копіювання без огляду на реальну ситуацію в реальній країні. А головним стандартом демократичної журналістики, коли не помиляюся, саме це й є — висвітлювати подію відповідно до її характеру та значення, а не відповідно до якогось шаблону. Вдумливо, а не механічно.
Коли, як у більшості західних країн, вибори — це просто вибори, коли вся їхня інтрига полягає в тому, як їхні результати сприйняли самі учасники перегонів, тоді все о’кей. Наші ж вибори задовго до того, як вони стали доконаним фактом, називали історичними, доленосними, вирішальними. Від них залежало всього лише, чи відбудеться Україна як європейська країна, а то й узагалі чи збережеться на карті світу.
І що ж? А те, що, судячи з програм “ночі виборів”, у підсумках цих виборів не було нічого цікавого, окрім безкінечних розпитувань учасників та переможців перегонів: “Ваші творчі плани?” Даруйте, але мені як громадянинові абсолютно начхати на те, що відчуває після виборів який-небудь Федя Столбоєдов, новоспечений депутат. Мене цікавить, що відчуваю я — й що відчуватиму за місяць, за рік, за два роки. І чому я відчуваю саме це, а не що-небудь інше. І чи мають мої надії справдитися, а чи знову “пропало все”.
І після «доленосних виборів» наше телебачення робить одну фундаментальну підміну: воно змушує нас жити життям політиків — замість змушувати політиків жити нашим, громадян, життям. “Політика для політиків” – от яким є його кредо. Даруйте, але навіть у Великій Британії телебачення не привчає громадян до того, що все важливе в їхньому житті концентрується в Букінгемському палаці, а поза його стінами — хоч трава не рости.
Не хотілося б нікого образити, але від висвітлення результатів виборів на всіх (підкреслюю: всіх) телеканалах дуже сильно тхнуло таблоїдністю — ніби нам, глядачам, милостиво дозволили позазирати в замкові щілини. Мовляв, як там еліта тусується, які в неї настрої, й чи п’є вона шампанське з радості, а чи щось міцніше з горя.
Ми, громадяни, як і завжди, виявилися зайвими на цьому святі життя. Нас чергового разу тицьнули носом: ніякі ми не громадяни, а підданці — ними були, ними й залишимося.
Що зворушило до самісіньких глибин свідомості, то це нав’язливі намагання спрогнозувати (розпитати, винюхати): хто буде прем’єр-міністром? А спікером хто буде? А міністрами? Пригадується, як після виборів 2012 року було те саме: а хто тепер буде прем’єром? Арбузов? А чи не Арбузов? Із телеекранів якісь люди з гордовитим виразом посвяченості у високу таємницю протягом кількох тижнів прали нам мізки: Микола Азаров на своїй посаді вже точно не залишиться. Ну, й яким був результат? Та, головне, якби він був не таким, чи що-небудь від того змінилося б? Ну, став би прем’єром Арбузов. Ну, Динін. Ну, Кабачков. Ну, Баклажанов. І що? Від того так радикально все змінилося б, коли президентом залишався Віктор Янукович? Вау: олігарх А дещо підвищився б, а олігарх Б дещо втратив би позиції — ключовим словом є “дещо”. Радість була б яка від того! Цікаво було б як!
Отак було й цього разу. “Порошенко не розкриває карти, Порошенко тримає таємницю”. А чи нікому не спало на думку, що президент може зараз і сам не знати, хто обійме які посади? Може мати інші пріоритети, ніж пропхати когось кудись, а там хоч потоп? Принаймні, дуже хотілося б вірити, що так — і станом на сьогодні ніхто не надав доказів, що це не так.
Дивна, все ж таки, відбувається річ. Усі ми хочемо, щоб усе довкола змінилося. Й усі ми водночас вимагаємо, щоб Порошенко поводився так само, як Янукович. Щоби пропхав той або інший закон — і не має значення, що Верховна Рада налаштована інакше, й із більшістю не складається. ВР не змінила процедуру виборів. Хто винен? Порошенко. То що, він мав примушувати голосувати руками й без підрахунку оголошувати “235”, як це було 16 січня? Чого ми, власне, хочемо? Януковича, тільки тепер уже доброго? Ну, тоді тільки й залишається, що піти до книгарні пошукати збірки казок — бо в реальному житті добрих януковичів не буває. Здавалося, наше суспільство давно вже вирішило: концентрації влади в одних руках бути не мусить, а всесильний і всемогутній цар — хай у ці ігри грається Росія, це не для нас. Телебачення ж нав’язує й нав’язує нам януковичівські лекала.
Протягом усієї кампанії, до речі, лунали й лунали міркування: варто було призначати вибори чи не варто, можна чи не можна. Більшість сходилася на думці: це Порошенко хоче своїх людей у парламенті розсадити, йому абсолютна влада потрібна. Може, й так — але, знову ж таки, доказів ніхто так і не навів. Про дострокові парламентські вибори як одну з фундаментальних вимог Майдану не згадав, якщо не помиляюся, ніхто — ну, от геть ніхто. А згадану думку — що, мовляв, вибори потрібні Порошенкові для узурпації влади — я вперше зустрів ще у квітні в одній донецькій газеті, що продавалася на київському поштамті, але рясніла словами “ополченці” та “хунта”.
Знову ж таки: гіркий досвід навчив нас не вірити нікому й нічому. Але, прагнучи змін, чи варто абсолютизувати цей досвід — а чи, може, поки що залишати місце для сподівань, а сумніви й перестороги саме й висловлювати як сумніви й перестороги? Якщо людину вперто називати свинею, вона, чи знаєте, зарохкає — або, як казав Шекспір у перекладі Маршака, “уж лучше грешным быть, чем грешным слыть”.
Якщо не помиляюся, саме в “ніч виборів” у суспільство було запущено чергову, даруйте, мульку, жваво підхоплену й тепер масово тиражовану: мовляв, ми приречені на повторення подій 2005 — 2009 років, на непримиренну боротьбу на взаємне знищення між президентом та прем’єром. Але ж даруйте: по-перше, те протистояння до дуже значної міри було похідним від особистісних якостей Віктора Ющенка та Юлії Тимошенко. По-друге, тоді була потужна “третя сила” – Партія регіонів, яка провокувала й роздмухувала те протистояння. Сьогодні, навіть за найгіршого сценарію, до такої потужності “Опозиційному блоку” буде далеко. І, головне, по-третє: Петро Порошенко та Арсеній Яценюк от уже майже п’ять місяців обіймають посади, відповідно, президента та прем’єр-міністра. Чи надавали вони за цей час бодай натяк на привід прогнозувати непримиренне протистояння між ними? Дуже боюся, що нагнітання пристрастей на вочевидь порожньому місці (за якими, до речі, дуже часто непоміченими або невчасно поміченими виявляються справжні й реальні виклики) — це невиліковна хвороба наших ЗМІ.
Чого ж хотілося від “ночі виборів”? Спроби аналізу кількох речей — звісно ж, по гарячих слідах, із великою часткою ймовірнісних припущень, але ж від експертів у такій ситуації ніхто не вимагав бути оракулами дельфійськими.
Отже, що означає такий і саме такий результат виборів? Не в сенсі персоналій, а в сенсі перспектив змін? Зокрема, великий відсоток голосів, отриманий яценюківським “Народним фронтом”, – що означає він? Адже коли за умов економічних негараздів люди голосують за партію прем’єр-міністра — це, щонайменше, вимагає пошуку пояснень. Чи означає це, що розпочався процес розчарування в Порошенкові, але не у владі в цілому, й “Народний фронт” з’їв велику частку потенційних голосів Блоку Петра Порошенка? Чи означає, що Яценюкові приписують ті досягнення, які від нього не залежать, і які здобув не він або не лише він? Чим, узагалі, підкупила виборців ця політична сила — з відсутністю харизматичного лідера, з невиразною програмою й, за всіма формальними ознаками, провальною агітаційною кампанією? Як поєднати звинувачення на адресу Олександра Турчинова та Арсенія Яценюка в тому, що вони здали Крим, та отримані ними на виборах голоси? Може, в “Народному фронті” виборці побачили справжню партію, а не лідерський проект? А чи, може, надто строкатий і суперечливий склад президентського блоку відлякав виборців?
І, коли вже так, чи має перспективи політика Яценюка? Чи не повторює він помилки Ющенка — в тому сенсі, що чи розуміє він: ефективно керувати олігархічною економікою на ринково-демократичних засадах неможливо, бо олігархічна економіка не є ринковою?
А якщо вже так цікавлять міжпартійні розклади, чи не варто було спробувати поміркувати: чи не з’їла “Самопоміч” Андрія Садового потенційні голоси “Громадянської позиції” Анатолія Гриценка? А якщо так, то чому? Лише через те, що мала більше коштів і вдаліше провела агітацію? А ще “Самопоміч” майже повторила результат “Свободи” дворічної давнини. Чи це просто збіг цифр? А чи виборці, зокрема, Галичини масово переорієнтувалися на нових фаворитів — і, коли так, то чому? А чи кожний дев’ятий українець прагне відшукати нову політичну силу — причому будь-яку нову?
Велика кількість нових облич, військових у партійних списках — це принципова позиція чи різновид популізму? Відповідь на суспільний запит чи прагнення сподобатися публіці?
А чи “Опозиційний блок” не проковтнув потенційні голоси “Сильної України” Сергія Тігіпка? Якщо так, то чому — та ще й при тому, що агітація цих двох сил була подібною майже до абсолютної тотожності?
Чи відбилися на результатах виборів теледебати — зокрема, невиразне представництво гриценківців та тігіпківців, Рабинович від “Опозиційного блоку”, з іміджу якого складалося далеко не адекватне уявлення про цю політичну силу в цілому?
Що означає неочікувано низька явка? Люди масово розчарувалися в усіх і в усьому, зневірилися в тому, що в цій країні взагалі щось можливе, й у неї є якісь перспективи? На зміну емоційному підйому надто швидко прийшла суспільна апатія? А чи людей переконали в гарантованій перемозі демократичних проєвропейських сил, тож докладати для того власні зусилля вони вважали за зайве? А чи просто абсолютну й приголомшливу перемогу здобула “диванна партія”, якій усе байдуже?
Що означає й як відгукнеться перебіг виборів у визволених районах Донбасу? Про що свідчить їхній результат — після всіх випробувань, які випали місцевим виборцям? Люди в Донбасі масово не довіряють київській владі, все ще вважають її за “хунту”, а тому й проголосували за “своїх старих” як за найменше з лих? Ну, тоді там і зовсім кепські справи. А чи, може, донбасівці й досі не вірять, що голосувати можна вільно, а не “так, як треба”? Тут хотілося б поділитися одним власним спостереженням: реальність, що протягом багатьох років існувала в Донбасі, навіяла багатьом місцевим жителям переконання в тому, що вибори — це показуха й профанація, а насправді переможця виявляють поза лаштунками — чи то у спосіб домовленостей, чи то у спосіб силової боротьби. Ну, от коли дві банди борються за контроль над даним конкретним ринком — думки співробітників ринку ніхто ж не питає, правда? Просто передбачається, що ті співробітники будуть любити своїх хазяїв і бути їм вірними, ото й усе. Чимало донбасівців упевнені: вибори скрізь відбуваються так, як у них; справжня думка громадян скрізь, як і в них, не важить нічого. І 2005 року Віктора Ющенка у президентське крісло посадило зовсім не волевиявлення громадян, а якась ворожа сила. І 2014 року Віктора Януковича скинули не повсталі громадяни, а теж чужа, ворожа Донбасові сила, яка, до того ж, зухвало порушила конвенцію й не дочекалася чергових виборів – “не по понятіям”, одне слово, вийшло. Чужа банда зазіхнула й на Донбас — на територію своєї, рідної банди, й хоче захопити чужу територію. Власне кажучи, прихильність до путінської Росії й пошук у неї допомоги для багатьох донбасівців є всього лише союзом двох проти третього — Києва. Абсолютно звичний прийом у міжбандовій боротьбі, коли банд більше, ніж дві. То чи зіграло це переконання свою роль на нинішніх виборах, і коли так, то яку?
Той факт, що за мажоритарними округами в Донбасі, найімовірніше, проходять старі знайомі обличчя — ті самі, що й були. (А на момент виходу в ефір “ночі виборів” не було відомо конкретних цифр, але тенденція вже була очевидною.) Що це означає й яку роль зіграє в інтеграції Донбасу до України? Донбасівці переконаються, що нічого не змінилося, а отже, й ніякої нової України немає, то краще вже до Путіна? А чи переконаються, що нічого не змінилося, а отже, й ніякого “фашизму” немає? А чи геть зневіряться й просто пливтимуть за течією — куди вивезе?
От іще цікаве запитання для любителів прогнозів. На час виходу в ефір поствиборних ток-шоу не було секретом: за мажоритарною половиною виборів до Верховної Ради пройде чимало колишніх регіоналів. Куди вони підуть? До “Опозиційного блоку”? Чи до тих, хто сильніше — до нових переможців? І якщо друге, то чи таким уже цінним придбанням стануть?
Що взагалі, з погляду єдності України та можливих викликів для неї означає перемога “Опблоку” та КПУ в недонбаських східних областях, зокрема в Харківській?
Порушити ці питання украй важливо було б саме тоді, в “ніч виборів”. Бо такої сконцентрованої уваги до всіх викликів, що випливають із результатів виборів, у комплексі вже ніколи не буде. Вони, ці виклики, розпорошаться, чимало з них загубиться в поточних проблемах.
І головне: що випливає з результатів виборів? Які зсуви в суспільстві відбулися й, навпаки, надії на які зсуви не справдилися? Чи не змусили результати голосування стриманіше вести мову про те, що суспільство стало іншим?
А ще… Так і не пролунало того, що мусило пролунати неодмінно: із завершенням виборів завершився кредитний час. Світ більше не буде поблажливо ставитися до України, “входячи у становище”. Тепер відсутність реформ або їхню імітацію світ сприйматиме саме як відсутність або імітацію й не зважатиме на “тяжкий спадок” та “об’єктивні обставини”. Коли вже у студіях були політики, було б дуже добре, якби вони це почули.
Борис Бахтєєв, «Вибори та ЗМІ»
фото – 1tv.com.ua
