Політики, суспільство та ЗМІ — п’ять років після Майдану й напередодні виборів

Переважна більшість медіа розглядають нинішні вибори з погляду політиків, а не суспільства.

П’ять років незабаром минуть від дня перемоги Революції гідності. На носі — перші вибори не по гарячих слідах перемоги Майдану, а вже в постмайданній Україні. Тож порівняймо, як ми уявляли сьогоднішній день тоді, п’ять років тому, і як воно стало в реальності.

Політики. Ми вірили, що поведінка політиків радикально зміниться, що вороття до старого, домайданного світу вже немає. Що віднині й назавжди політики заживуть за новими правилами, а їхня комунікація із суспільством (і зі ЗМІ як його представниками) віднині й назавжди набуде нових форми та змісту. На жаль, цього не сталося. Звісно, нинішню комунікацію не порівняти з часами Януковича — Азарова, але вона не стала принципово іншою, а вся різниця полягає в царині персоналій, а не інституцій. Влада так і залишається закритою. Вона так і не пояснює, не розтлумачує суспільству своїх дій та намірів. Комунікація так і залишилася значною мірою односторонньою. Влада й політикум у цілому так і комунікує із суспільством, мов вищий клас із нижчим, мов начальники з підлеглими, мов аристократи із простолюдом.

П’ять років тому ми всі сподівалися, що слово «піар» набуде свого первісного, буквального значення: стосунки із громадськістю. А слово це так і залишилося з пострадянським змістом, який означає не відкритість, а введення громадськості в оману, змалювання політиків такими, якими вони насправді не є, навіювання суспільству фальшивих, вигаданих політтехнологами образів політиків.

Ми були впевнені, що наступні вибори вже точно відбудуться за новими правилами і стануть конкуренцією змістів. Але так і не було заборонено політичну рекламу, й нинішні вибори є таким самим конкурсом політтехнологій, як і попередні. Навіть не таким: якщо попередні вибори були змаганням нездійсненних обіцянок, то нинішні — погляньте бодай на ті самі білборди, подивіться телевізор — загрожують стати конкурсом безглуздих гасел, абстрактних словесних конструкцій, які часто-густо взагалі не несуть ніякого змісту. Конкурсом на найкращу ахінею.

Суспільство. Тоді, п’ять років тому, була впевненість: суспільство подорослішало, воно вже не інфантильне. І певною мірою це так і є. Але чому ж, чому ж тоді за всіма соціологічними дослідженнями так багато прихильників збирають популістські обіцянки на самій межі дитячих казочок про чарівників і чарівниць? Чому політикам і надалі вдається так легко обдурювати багатьох людей? Чому так багато людей чекають на месію, який прийде й миттю зробить усім нам щастя? А якщо називати речі їхніми іменами, чому так багато українців чекають на тверду руку? Досвід Сингапуру? Але в тому й біда, що твердих рук у світі — десятки, як не сотні, вся Африка й добрячих дві третини Азії — суцільні тверді руки, а Сингапур — один-єдиний виняток посеред підтвердження правил.

Даруйте, наведу розмову в автобусі — звичайному київському міському автобусі. Їде він досить розбитою вулицею. Пасажири розмовляють між собою: «От, усі гроші розікрали, а шляхи розбиті!». Захаращений газон: «Немає кому прибирати, бо всі гроші вкрали». Автобус їде далі, з вікна видно дитячий майданчик, що будують: «От, будують — гроші відмивають!». Каток асфальтує вулицю: «Асфальтують — гроші відмивають!». І так далі, всю дорогу.

Подібних розмов я мимоволі чув десятки. Долар підскочив? Це «Порошенко з Гонтаревою різницю між старим і новим курсами до кишень поклали». Газ подорожчав? Це «різницю між старою й новою ціною до кишень поклали». Медреформа? «Це Порошенко із Супрун гроші до кишень поклали». Продовжувати можна без кінця.

І скажімо чесно: хіба ж це не ЗМІ значною мірою навіяли дуже багатьом такі уявлення?

ЗМІ. П’ять років тому ми були впевнені: подорослішали й вони. Вірили: медіаспільнота зрозуміла, що є представниками суспільства перед політиками, а не представниками політиків перед суспільством. От тільки…

П’ять років тому нова влада запевняла: вона є перехідною, тимчасовою; мине п’ять років — і до влади прийдуть зовсім нові люди з новим мисленням і новою кваліфікацією. Звідки мали взятися нові політики, звідки потенційні виборці могли про них дізнатися? Зі ЗМІ, звідки ж іще? Зокрема, з телебачення. А з наших ЗМІ взявся Зеленський…

Так, створення суспільного мовлення було величезним проривом. Але, на жаль, свого місця, своєї ніші воно ще не знайшло — на це потрібен час. А більшість телеканалів як були, так і залишилися олігархічними. Їхнім завданням як було, так і залишилося не інформувати, а розважати, а на цьому тлі навіювати потрібні власникам меседжі. А олігархів стара система стосунків між політиками та суспільством не те що влаштовує — вони за її збереження півцарства віддадуть.

А «новим політичним обличчям», щоби потрапити до ефірів, потрібно або когось бити, або щось трощити, або бодай палити шини. Як казала героїня класичного радянського мультфільму: «Хорошими делами прославиться нельзя». І справді, як цим «новим обличчям» вийти з гетто своїх спільнот у соцмережах, які Мустафа Найєм якось влучно назвав «інформацією для своїх»? Ті самі «Хороші справи» — це, як правило, рутина, повсякденна робота, аж ніяк не епохальна, яка на сенсацію аж ніяк не тягне. Революція — це подія, еволюція — це рутина, й немає куди від того подітися. А з’явиться щось таке у ЗМІ — одразу ж принципові критики накинуться: піар! Оце, до речі, велика проблема — як повідомляти про ті самі зародки нового, про їхню рутинну діяльність, щоби це не було рекламою?

А ще… От уже майже півроку, як передвиборча тема у ЗМІ активно звучить. Але що ми найчастіше бачимо? Які в кого рейтинги, хто застосовує які технології, хто має які шанси, хто які шанси матиме, якщо кандидат А домовиться з кандидатом Б — і здебільшого щось подібне до того. Споживачам ЗМІ — вони ж громадяни, вони ж виборці — пропонують тільки прийняти це як даність, на яку самі вони не впливають. Переважна більшість медіа розглядають ці вибори з погляду політиків, а не суспільства. Громадянам навіюють роль відсторонених спостерігачів, глядачів, у найкращому разі вболівальників, а самі вибори постають таким собі спортивним матчем із тоталізатором. Ніби вибори — це щось із царини просто цікавого, але не важливого. Ніби роль суспільства на виборах — пасивна. Як було з часів Кучми, одне слово, так здебільшого й залишилося.

І це править за маркер дуже сумної речі: медійники, як і раніше, позиціюють себе представниками політиків перед суспільством, а не суспільства перед політиками. Так і розглядають свою функцію як ретранслятивну, глашатайську, а себе — такими собі придворними, «особами, наближеними до імператорів». Назвімо це медіаснобізмом.

Скажете: а як же розслідування — вони вже точно є елементом контролю суспільства над політиками? Так, безумовно й безперечно, є. Але самих їх замало, коли вони є єдиним випадком, за якого ЗМІ виступають на боці суспільства. Власне, медіарозслідування трапляються навіть у неототалітарній Росії. Звісно ж, ті, які дозволять. Але отут і лунає тривожний дзвоник: зміниться політична ситуація — й розслідування можна спрямувати в потрібний владі канал так, що аудиторія це далеко не одразу помітить. Власне, й тепер поряд із сумлінними розслідуваннями трапляється чимало й упереджених, і маніпулятивних, і явно замовних.

Та річ навіть не в тім. Сам жанр розслідувань є таким, що вони оперують конкретними випадками, не узагальнюючи їх. І коли вони є чи не єдиним журналістським жанром, у якому медіа виступають на боці суспільства, а не політиків, уся картина зводиться до «окремих вад». Суспільству просто немає звідки стежити за загальними процесами, за тенденціями. Ба більше: велика його, суспільства, частина, починає вірити, що корупція — ото і є єдина наша проблема. Що от поборемо корупцію — й наступного ж дня заживемо багато й щасливо, мов десь у Німеччині. Велика частина суспільства починає вірити, що десь лежать незліченні багатства, які корупціонери ховають від народу, а поборемо корупціонерів — і все це Ельдорадо вмить стане народним надбанням. А відтак починає вірити популістам, які саме це й обіцяють. Починає вірити, що всі проблеми можна розв’язати за допомогою кримінального кодексу — й, знову ж таки, вірити популістам, які саме в цьому й переконують. Іншими словами, коли розслідування є одним-єдиним проявом суспільної природи ЗМІ, це може знизити рівень політичної культури суспільства.

Узагалі ж, ЗМІ відіграють особливу роль, бо саме вони є модераторами у відносинах суспільства та політикуму. Й саме вони, ЗМІ, можуть бути або каталізаторами оновлення цих відносин, або консерваторами старого й анахронічного в них. Саме ЗМІ належить виняткова роль в оновленні й влади, й суспільства. Або у відсутності оновлення…