«Право на владу»: між політикою та розважалкою
Анонси нового ток-шоу «Право на владу» на каналі «1+1», без перебільшення, викликали занепокоєння: «Чи не йде українське телебачення шляхом російського?» Перший ефір 11 вересня їх розвіяв, а розмова на рівних експертів із політиками взагалі стала приємним сюрпризом, як і відсутність навіть натяку на скандальність. Але не обійшлося й без мінусів.
Адже це саме на російському телебаченні відсутність свободи слова й повноцінних дискусій заведено компенсувати різними сценарно-режисерськими вивертами, драматизацією форми за відсутності або маніпулятивності змісту, перенесення сценарних акцентів та глядацької уваги на зовнішній, гламуризований бік ток-шоу.
Що ми бачили та чули в анонсах? Студія, освітлена в яскраво-червоне — чи то криваво-червоне, чи то кабаретково-червоне. Сцена у формі хреста, на якій розпинаються четверо політиків. Грізно-комічний голос ведучого за кадром, що долинає звідкілясь із небес — ну, просто тобі пародія на Господа Бога. Не лише відсутність у студії, але й анонімність самого ведучого. А ще додаткова інтрига для глядачів — гадати й гадати, хто він, той закадровий громовержець: напевне ж, ми його добре знаємо — інакше навряд чи знадобилося б до невпізнанності змінювати голос.
Прийом, до речі, не новий і теж обкатаний на російському телебаченні. Після смерті Владимира Ворошилова приблизно протягом року зміненим і занадто басовитим голосом вів «Що? Де? Коли?» Борис Крюк — аж поки не зрозумів стилістичного дисонансу й не наважився підтвердити те, про що всі вже знали: так, новим ведучим є саме він. (Перебування ведучого за кадром — відпочаткова фішка «Що? Де? Коли?», винахід Ворошилова.) Фьодор Бондарчук, ведучи своє недовготривале шоу — версію на тему «Найрозумніший», теж розмовляв із такими самими прокурорськими інтонаціями. В обох випадках прийом не став удалим.
А ще анонси давали зрозуміти: предметом вивчення й дослідження в новому шоу стануть не проблеми, а особи політиків. Що теж навіювало загрозу: а чи не буде це чергове «соціальне» шоу з привселюдним пранням брудної білизни — тільки вже для політиків?
Перший випуск 11 вересня розвіяв побоювання: все виявилося далеко не так лячно, а подеколи навіть чудово. Утім, розвіяв він побоювання далеко не остаточно. Бо позначив нову інтригу: куди рухатиметься проект, куди розвиватиметься? Оця завислість між серйозним та демонстративно-гламурним, між політикою та кітчем, між пріоритетом форми та пріоритетом змісту давалася взнаки повсякчас.
Зокрема, в поведінці ведучого. Він висловлював чимало слушних зауважень, нагадував про важливі аспекти обговорюваних проблем, позначав спроби учасників ухилитися від прямої відповіді. Але раптом ніби згадував про приписану сценарієм роль і суворо вимагав: «Дивіться мені в очі!» Інтонації при цьому варіювалися від анонсованих грізно-прокурорських до цілком дружніх і приязних, змінюючись без очевидних приводів. Хоч би якою була сценарна роль, але витримувати її стилістику протягом усього випуску ведучий не зміг. Те саме стосувалося й його поводження з учасниками: іноді він без пояснень переривав їх, іноді, навпаки, заохочував, підкидаючи нові аспекти обговорюваних тем.
Неоднозначним вийшов і результат. Переміг у глядацькому голосуванні Антон Геращенко, набравши 34% голосів. Другою була Ірина Геращенко з 26%, третє-четверте місця поділили Сергій Соболєв та Юрій Мірошниченко, набравши по 20% голосів. Як на мій суб’єктивний погляд, Соболєв виглядав значно переконливішим від Мірошниченка — принаймні, достатньою мірою, щоб не набрати стільки ж голосів. Мірошниченко взагалі розчарував: розмазування манної каші по тарілці — от чим він тішив глядачів. Цілком у дусі «звичних» ток-шоу, він «дарував» їм беззмістовний пафос, довгі загальні репліки, де не було й натяку на думку. А постійне позиціонування себе рідного як представника «партії миру» — на противагу представникам «партії війни» — могло хіба що викликати сміх.
Перемога Геращенка над Геращенко теж видалася небезсумнівною: обоє висловлювалися чітко й слушно, але тези пана Геращенка досить часто були небезсумнівними й категоричними там, де конче потрібна була аргументація. Можливо, його манера промовляти була впевненішою, ніж у пані Геращенко, але ж цього замало!
Принагідно кажучи, у взаємному голосуванні учасників результати виявилися майже такими самими: Антон Геращенко здобув два голоси — від Сергія Соболєва та Ірини Геращенко; Ірина Геращенко — два голоси, від Антона Геращенка та Юрія Мірошниченка; Сергій Соболєв та Юрій Мірошниченко голосів не отримали.
Нерівною вийшла й сама програма. Гламурний антураж так і видавався зайвим — щоправда, ближче до середини випуску загальні плани стали з’являтися рідше, а крупні плани учасників — частіше, тож антураж дедалі менше нагадував про себе. Вдалим операторським кроком стало «полювання» за обличчями — крупні плани учасників, які даного моменту мовчали, але вирази їхніх облич були надто вже промовистими.
Відсутність у кадрі ведучого та інших «третіх осіб» теж видалося вдалим кроком, що не відволікає — втім, відсутність на сцені може бути простою відсутністю на сцені й аж ніяк не змушує до анонімності, зміненого голосу та напускання таємничості.
Ще одним безумовним плюсом стала така побудова ток-шоу, яка унеможливлювала розлогі монологи й спонукала учасників до змістовності та лаконічності. Зворотнім боком медалі стало те, що дискусії здебільшого однаково не виходило, а виходили хай короткі, але монологи, коли промовці, до того ж, економили час на аргументації. «Поспіхом, галопом по європах» — таке враження не полишало, особливо в першій половині шоу.
Та й, зрештою, всю першу частину випуску так і хотілося назвати театром трюїзмів — протягом довгого часу навіть був упевнений, що саме таким зроблю заголовок статті. Й під час «сольних виступів«», і під час запитань одне одному учасники старанно виголошували загальновідомі речі — здебільшого слушні, здебільшого змістовні й по справі, але аж ніяк не нові й не свіжі. Це стосувалося й фактів, і думок. Тим паче що запитання ставили не кожний кожному, а кожний комусь одному, за годинниковою стрілкою: Ірина Геращенко — Сергієві Соболєву, Сергій Соболєв — Антонові Геращенку, Антон Геращенко — Юрієві Мірошниченку, Юрій Мірошниченко — Ірині Геращенко.
Були й сумнівні тези, які, відповідно до формату, міг виправити лише ведучий — або ж інші учасники, тільки дуже згодом, коли сама сумнівна теза вже й забулася. Скажімо, пан Геращенко кілька разів переконував у тому, що захід здав Україну, й в усьому, що відбувається, винний саме він — Захід. «Мюнхенсько-мінська угода», — повсякчас лунало від Сергія Соболєва. Але це не заважало обом висловлюватися за якнайтіснішу інтеграцію України з Євросоюзом і перспективне приєднання до НАТО. До тих, хто нас підло здав Росії й кому на Україну начхати — так виходило.
Пан Геращенко наполягав, що під час перемир’я треба створювати добре озброєні загони. Узагалі, зі слів одних і тих самих промовців то виходило, що настав мир, то — що тимчасове перемир’я. Цілком імовірно, що ніхто з учасників, так само як і більшість українців, до кінця так і не зрозумів, що відбулося й у що це виллється надалі, — чи, принаймні, не збагнув. Але ж суперечити самим собі — це якось несолідно! Доводити, що перемир’я — вимушений крок, а потім казати, що це Європа нас примусила, бо хоче якнайскоріше відновити відносини з Росією, а ще потім — що треба начхати на перемир’я й озброюватися (ні, не дослівно, але саме з таким змістом)? Це, даруйте, вже зветься кашею в головах. Звинувачувати Європу, що вона все так і купує російський газ, і не сказати, а що їй натомість робити, причому робити негайно, прямо сьогодні — хіба ж це серйозний підхід до проблеми?
Не згадати одну очевидну річ: нинішній розвиток подій виявився неочікуваним ані для кого, й для України зокрема. Хай навіть звідси, з України, всі двадцять три роки після розпаду СРСР було добре видно імперську політику Росії — а чи багато хто з нас припускав, що справа дійде до війни? Тож нині лідери Євросоюзу, цілком імовірно, просто не знають, що робити. Чого, зрештою, ми хочемо — щоб Європа діяла «трах-бах, аби швидко», а чи щоб її дії виявилися ефективними? Чи існує взагалі в сучасній системі світової та європейської безпеки спосіб зупинити Росію — ядерну країну, що має право вето в Раді безпеки ООН?
Санкції? Вони не діють миттєво, а зупинити війну треба вже сьогодні. Пригадаймо радянську війну в Афганістані: як уже цілий світ був проти неї, а вона однаково тривала довгих дев’ять років. Той самий Захід не визнавав анексії Радсоюзом Естонії, Латвії та Литви — і так тривало п’ятдесят один рік; естонцям, латвійцям та литовцям це якщо й допомагало, то хіба що морально. Захід не всесильний і не всемогутній — хоч як прикро це визнавати, а визнавати це треба. Що ж до газу — то хіба Україна не купує російського газу? Хай у вигляді реверсного від своїх західних сусідів — але ж він однаково російського походження!
Роздуми над цими питаннями так і не пролунали, натомість запитання учасників одне до одного були здебільшого позбавлені дискусійності й часто-густо вже містили в собі відповіді. Або були геть відірваними від реалій, як-от запитання Мірошниченка до пані Геращенко: що краще — «переможна війна, а потім діалог, а чи діалог замість війни?» — так, ніби Росія вже всілася за круглий стіл і тільки чекає на Україну, щоб повести той діалог.
Пан Соболєв зазначив: спочатку Росія допомагала грошима, інструкторами, найманцями, а тепер вдалася до агресії. А місяць тому — що було тоді? Громадянська війна? Зі слів Соболєва випливало, що саме так. Бо з них випливало: Росія лише допомагала, а не організувала війну й не керувала сепаратистами безпосередньо. Про вступ до НАТО Соболєв казав так, ніби він залежить лише від волі України.
І таких суперечностей було чимало. Не кажучи вже про твердження пана Мірошниченка, який просто не помічав реальності. «Ми не повинні бачити одне в одному ворогів». А як, коли йде війна?
Аж от виявилося, що у студії присутні ще й експерти — екс-заступник міністра оборони Леонід Куликов, дипломат Богдан Яременко, журналісти «1+1» Марія Васильєва та Олексій Бобровников. Їхня функція була обмеженою: вони поставили по одному запитанню до одного-двох учасників, а наприкінці випуску виголосили свої коментарі. Попри обмежену участь, їм удалося, здавалося б, неможливе: вони-таки внесли у програму елемент дискусійності. І сталося диво: регламент припинив бути догмою, голос ведучого пом’якшав, учасники на очах стали розкутішими — й з’явилися думки, позиції, аргументи. На відміну від традиційних ток-шоу, експерти мали змогу й коментувати отримані відповіді, й висловлювати своє бачення проблем, що подеколи виявлялося вельми нетривіальним. Довкола питання НАТО вже розгорнулася справжня дискусія з коротеньких реплік-відповідей, тез та антитез — рідкісна вдача для будь-якого ток-шоу. Куликов, у відповідь панові Геращенку: «Щоб вступити до НАТО, треба міняти не стандарти зброї, а стандарти управління збройними силами — щоб нам довіряли». Розмова на рівних експерта з політиком — усе ще дивина для нашого телебачення.
Самі запитання змушували думати. Васильєва: «Як провести вибори в Донбасі?.. Чим вони відрізнятимуться від сумнозвісного референдуму?» — малося на увазі, що контролюють регіон озброєні й аж ніяк не законослухняні люди. Або: «Як жити з таким регіоном, як Донбас? Як жити з таким сусідом, як Росія?»
Закадровий ведучий із прокурора перетворився на суворого модератора. «Скільки часу мине?» — спитав він у Соболєва, коли той змальовував вступ до НАТО як порятунок від війни. «Шлях уже почався», — дуже «предметно» відповів політик. «Чи готові ви втілювати свій мирний план на окупованих територіях?» — спитав закадровий голос пана Мірошниченка, коли той чергового разу завів беззмістовну пісеньку про мир, а не війну. «Я проти того, щоб ділити громадян і регіони на різні категорії», — відповів той. Тобто заплющимо очі на те, що йде війна, й вважатимемо, що її немає — так? «Щоб не були порожні слова — чи поїдете ви завтра в Донбас?» — не відступав закадровий голос. Мірошниченко: «Люди, які живуть на Донбасі, є так само патріотами України», — насправді він це казав набагато довше, але так і не пояснив: чи то саме через винятковий і всезагальний патріотизм сепаратисти отримали потужну підтримку?
На жаль, подеколи «закадровий голос» згадував, що він має бути грізним — і в даному контексті це вже видавалося зовсім штучним. Проглядало в «закадрового голосу» й різне ставлення до різних учасників. Коли пан Геращенко заявив, що «в НАТО нас не ждут» (а він був єдиним у студії, хто розмовляв лише російською мовою), так і кортіло нагадати: от саме таке формулювання зазвичай уживали кучмісти, а згодом регіонали. Коли ж пан Геращенко серед заходів безпеки запропонував відновити у школах військову підготовку, вже не можна було обійтися без нагадування: наявність у радянських школах предмету НВП була одним із найважливіших пунктів критики СРСР із боку демократичного світу, бо уроки НВП справедливо тлумачили як вияв мілітаризації дитинства. На це, на жаль, «закадровий голос» уваги не звернув.
Пан Геращенко розповів: нині, під час перемир’я, підрозділи регулярної російської армії участі в бойових діях не беруть, але є багато «банд негідників«» — от вони й стріляють. Що означали ці слова? А означали вони те, що Росія повернулася до тактики війни чужими руками, тільки тепер, за умовами перемир’я, Україна не має права знищувати ці «чужі руки» на своїй власній території. Чи треба було загострити на цьому увагу, чи треба було розгорнути дискусію щодо цієї проблеми? Неодмінно треба було! Але й цього не сталося.
Водночас приємно втішили запитання на кшталт: «Чи не вважаєте, що надмірна увага ЗМІ до АТО відвертає увагу від відсутності боротьби з корупцією?», «Чому немає депутатів в АТО?» Хай ці та деякі інші запитання не знайшли переконливих відповідей, але проблеми було поставлено. Пані Геращенко розповіла про загиблого журналіста Олега Задоянчука, який мав поганий зір, а до того ж, загинув на четвертий день перебування в армії: на фронт кинули ненавчених, із вадами здоров’я новобранців.
Що ще порадувало — то це повна відсутність навіть натяків на скандали. Винятково доброзичлива атмосфера. Вимога Геращенка до Соболєва «не перекручуйте!» — оце було й усе «гаряченьке». А от Антон Геращенко, звертаючись до Юрія Мірошниченка: «Я хочу тебе (виділення моє. — Б.Б.) сказать». Це вже питання культури публічної поведінки — адже у студії були не друзі та приятелі, не приватні особи, а політики, причому в даному разі представники протилежних таборів.
Що ж, перший випуск вийшов у цілому непоганим — за рахунок другої частини. Куди тепер піде «Право на владу», в який бік? І наостанок: оголошення Антона Геращенка єдиним переможцем, єдиною людиною, що довела своє право на владу — це, як на мою думку, теж було з серії оживляжного кітчу. Бо в цьому випуску обидва учасники на прізвище Геращенко виявили себе цілком гідно.
Борис Бахтєєв для «Телекритики»
