Концерт Партії регіонів
У п’ятницю Перший національний транслював тригодинний концерт, нібито присвячений 15-річчю Партії регіонів. Звісно, насправді це була звичайна агітація, яку потім змінив чорний піар чергової серії «Останнього попередження».
Цього разу спрямований проти Кличка. Таким чином, до речі, через Перший національний глядачу донесли й інформацію про те, кого насправді влада вважає опозицією. Адже «Останнього попередження» щодо Наталії Королівської безкорисливі розслідувальники зі студії V-TV не зробили 🙂
Тижневі анонси програм (зокрема, газета «Телепрограмма» №42, 22-28 жовтня) заінтригували глядачів, даруйте за тавтологію, по повній програмі. На передвікендовий вечір п’ятниці вони обіцяли не більше й не менше, як «Концерт Партії регіонів».
Тож цілий тиждень фантазія малювала… та багато чого вона малювала. Гадалося: оце нарешті регіонали здивують, так здивують. Реальність виявилася набагато прозаїчнішою: видовище було стандартним, пафосним і… нудним. Це була звичайна трансляція, як то кажуть у певних колах, «міроприємства» на Михайлівській площі Києва. Типовий майданний політико-розважальний захід, подібних до якого були вже, напевне, сотні. Наметоподібна сцена, ведучий, що марно намагався поєднати в собі агітатора й діджея, натужне підбадьорювання аудиторії у стилі «де ваші ручки?» й усі інші належні атрибути. Офіційно «міроприємство» звалося марафоном.
Привід для телемайданних радощів був цілком поважний – п’ятнадцятиріччя Партії регіонів. Майже ювілей. Ну, а той факт, що післязавтра мали бути вибори, – це просто так карта лягла. Втім, привітання з днем народження якщо й були, то якісь рідкісні й непереконливі. Так, ніби поміж іншим. Роздавання тортиків і розливання шампанського не було зовсім. Головним номером концерту була… правильно, агітація голосувати за Партію регіонів. Натомість плашки «Передвиборна реклама» не було. Що ж до агітації – то, може, для когось це й справді улюблений мистецький жанр; мені ж особисто витримувати цей акт високого мистецтва майже три години поспіль було не так легко.
Що й справді здивувало, то це ракурси. Здавалося, на Михайлівській площі – сила-силенна народу. От тільки загальних планів довго не було. Коли ж один такий нарешті промайнув на екрані, виявилося, що біля сцени – кількасот осіб. Ну, може, трохи більше за тисячу. Натомість камера старанно наїжджала на групу юнаків та дівчат, одягнених в однакові сині куртки з емблемою ПР і такі самі кепки. Партія регіонів була у своєму репертуарі: видалося, що ідеалом для неї й досі є ситуація, коли люди, одягнені в однострої, крокують у ногу. Мабуть, партійці вважають, ніби це дуже яскраво змальовує їхній організаторський хист. Їм і на думку не спадає, що люди, які приходять підтримати улюблену партію не по команді, а за покликом душі й велінням серця, виглядають зовсім не так.
Що ж до концерту… Протягом майже трьох годин виступили лише Альона Вінницька, Марія Яремчук, гурт «Братья Карамазови» та Таїсія Повалій. Кожен проспівав по декілька пісень; «Братья», судячи з усього, були впевнені, що їхню «Маленькую стаю» мусять знати на пам’ять і підспівувати геть усі громадяни України.
Марія Яремчук проспівала одну цілу пісню й попурі з чотирьох інших українською мовою, одну (народну?) – молдавською й одну – російською; Таїсія Повалій – одну чи дві українською й решту російською; Альона та «Братья» співали лише російською. Всі без винятку україномовні пісні були кавер-версіями пісень початку 1970-х років – і всі без винятку, умовно кажучи, «про Карпати». Російськомовні пісні, натомість, були «типу модерні» – тобто, типові пострадянські пісні, яких лунає десятки й які в одне вухо влетіли – в інше вилетіли. Ведучий не втомлювався запевняти, що «вот сейчас она зажжёт всю Украину!», камера тим часом старанно наїжджала крупним планом на поодиноких глядачів, які самотньо підспівували або підтанцьовували.
Мовний режим «марафону» – то взагалі чудовий предмет для досліджень політологів і соціологів. Основний ведучий (його так і не представили) розмовляв зі сцени лише російською. Допоміжний ведучий – Тімур Мірошниченко (його теж не представили) – розмовляв також російською, але під час включень Ужгорода й Кіровограда переходив на українську. Невідомо, власне, навіщо: й Ужгород, і Кіровоград – переважно російськомовні міста. Основний ведучий навіть під час включень цих двох міст на українську не переходив і зберігав вірність російській. Виходило зовсім дивно: в Ужгороді й Кіровограді промовці зверталися до Києва українською, Київ відповідав їм російською. Тож от вам запитання задачі: яка мова в Україні є державною, а яка – регіональною?
Включення інших міст – ото й був основний зміст… гмм… концерту. Погані, варто сказати, включення: зображення часто зникало, звук стрибав, слова накладалися одне на одне. На самому початку, окрім Ужгорода й Кіровограда, це були ще Запоріжжя, Луганськ, Одеса, Харків, Дніпропетровськ та Севастополь – як бачите, вся Україна. Ну, майже вся. Ну, майже майже вся. Далі до них приєдналися ще Полтава, Краматорськ, Свердловськ, що в Луганській області, та Сімферополь. Тепер це була вже точно вся Україна. Принаймні, так це мало виглядати, таке враження мало залишитися в глядачів: Партію регіонів підтримують всі й скрізь. «С вами не только Киев, с вами вся Украина!» – не втомлювався повторювати ведучий.
Якщо на самому початку включення були «загальні» – з місцевих майданів (у містах сходу й справді велелюдних), із загальними закликами, то далі – «тематичні». Виявилося, що у Дніпропетровську «строятся дороги, открываются детские сады, больницы» (тут і нижче цитати записано на слух). Те саме й в інших містах країни – «школы, больницы, детские сады». В усіх без винятку містах покращення спостерігається неозброєним оком. Щоправда, в деяких за останні два роки було зроблено «больше, чем за все предыдущие двадцать лет», у деяких – «больше, чем за предыдущие восемнадцать лет», а в інших – «больше, чем за предыдущие пятнадцать лет, вместе взятых». Тож є ще резерв для зростання, є.
Особливо ж пощастило Севастополю: за словами місцевої ведучої, «Севастополь процветает! Строятся больницы (цікаво, скільки ж їх потрібно трьохсоттисячному місту? – Б.Б.), школы, детские сады!» Мовлено це було так, ніби весь Севастополь перетворився на суцільну школолікарню. Майнула навіть думка: а, може, ну його все до біса? Гайнемо всі разом жити до Севастополя – дуже вже хочеться пожити в епіцентрі процвітання, тим паче що й візи для того не треба! Аж тут майнула інша думка, а точніше, згадка: саме так радянські журналісти висловлювали своє ставлення до того, що їм доводилося казати й писати, – доводячи вихваляння «рідної партії» до загальноочевидного абсурду, передаючи й передаючи куті меду. А чи просто переграючи від завеликого старання – саме той випадок, коли, молячись, розбивають лоба.
В Одесі, як виявляється, провели «народный медосмотр», уперше за двадцять років. «И тебя вылечат, и меня вылечат»? У тому розумінні, що в розвинених країнах чомусь досі не здогадалися проводити «народні медогляди», а просто тихо й рутинно (ото вже бюргери!) налагодили ефективну систему медичної допомоги. «Благодаря Виктору Фёдоровичу Януковичу», – час від часу лунало у промовах. Слова «лично» та «дорогой» поки що до офіційного лексикону не увійшли – це справа майбутнього. Бажання улестити «самого» й без того було надміру, що видалося дещо дивним: адже ані Партію регіонів Віктор Янукович сьогодні не очолює, ані до Верховної Ради не балотується.
На екрані під бурхливі оплески з’явилася перша п’ятірка списку ПР. Слово взяв Микола Азаров: «Мы восстановили страну!.. Украина устала от лжи!.. Строятся школы, больницы, детские сады! Строятся новые заводы и предприятия!» Дивна, втім, деталь: скільки вже згадували протягом трьох годин про все, що будується, але так і не пролунало жодної цифри: а скільки ж саме? Жодної назви конкретної новобудови, жодної адреси так само не пролунало. «Вы знаете цену предвыборным обещаниям! Они обещали – они выполнили?» – діджействував ведучий, згадавши про опонентів ПР.
Згодом з’ясувалося, що перша п’ятірка разом із Тімуром Мірошниченком – не тут, на сцені, а у студії. «Наш регион хорошеет на глазах!» – захлинався від захвату промовець у Сімферополі. «Когда мы говорим о Крыме, мы помним, что это не только туристический город», – спокійно й виважено відповів Сергій Тігіпко. Ще з Тігіпка: «Севастополь – город, на который вся страна равняется в области военно-патриотического воспитания!» Стало навіть цікаво: а мирно-патріотичне виховання в сьогоднішній Україні трапляється? Чи можливим є воно?
А глядачі дізнавалися й дізнавалися, що Партію регіонів підтримують «все крымчане», за неї голосуватиме «вся Одесса». «Наш город благодарит президента… Наш город состоит из восьмидесяти национальностей…» – запевнив промовець у Севастополі й подякував президентові, що цьогоріч флоти України та Росії «праздновали вместе». Ні, розхотілося до Севастополя: місто, що «состоит из национальностей»… З вісімдесяти гетто, а чи то як? «Агрегатный с вами, Николай Янович!.. Правительству мы доверяем полностью!» – казав промовець із Дніпропетровського агрегатного заводу.
Десь отут почав виникати когнітивний дисонанс. Бо досі я вважав, що голосування на виборах – це річ персональна. Індивідуальна, якщо простіше. Нібито, й у Законі про вибори так написано. А тут виходило, що голосуватимуть «усі кримчани», «вся Одеса» – міста, регіони, трудові колективи (дякую, що марафон нагадав мені цей добряче забутий політологічний термін – та ще й неодноразово нагадав, щоб уже точно не забути про цей важливий елемент громадянського суспільства).
А вихваляння влади набирали обертів. Здавалося, перша п’ятірка давно вже мала б розчервонітися від такого славослів’я й тихенько зникнути зі студії. Але ні, провідні кандидати відповідали на лестощі цілком серйозно, немов на щось цілком належне й саме собою зрозуміле.
«Харьков признан лучшим городом по качеству жизни в нашей стране!» – лунало з екрана. Ким визнаний, коли визнаний, де про це можна прочитати? «В каждом городе, посёлке восстановлены дома культуры, школы!» – тривав сеанс навіювання. Дедалі частіше лунала лексика, яка дуже пасувала б програмі «Время» й газеті «Правда», а сьогодні (чи, радше, до сьогодні?) видавалася безнадійно архаїчною.
Ужгород було схарактеризовано як «чарівне маленьке європейське містечко». Нагадаю: населення Ужгорода – близько 120 тисяч осіб. Світова демографія відносить усі міста з населенням 100 тисяч і більше до категорії великих міст. Але в нас свої масштаби й свої мірила, велике місто для нас – це, напевне, Москва. Ні, це не прискіпування, це – філософія нашої влади, яка ставиться до великого міста, мов до якогось колгоспу: та що там, мовляв, тому Ужгороду потрібно? Не столиця – переб’ється! Тож Ужгород – місто, яке зустрічає всіх подорожніх зі Словаччини, Угорщини та більш далеких країв, – вражає туристів ганебно нерозвиненою інфраструктурою; єдиний міський транспорт у центрі Закарпаття – забиті під саму стелю «газельки», їздити в яких, за великим рахунком, можна лише за вироком суду. Тоді як у близьких і співмірних за чисельністю населення словацьких Кошицях – і трамваї, й тролейбуси, й автобуси.
Микола Азаров: «Кировоградщина скоро будет иметь скоростное железнодорожное сообщение с Киевом». Оце вже точно був концерт. Адже й сьогодні (та й уже давно) «Столичні експреси» Київ – Дніпропетровськ зупиняються на станції Знам’янка. Яка – якщо вірити офіційним даним – розташована якраз на Кіровоградщині.
Ведучий: «В полном составе города… проголосуют… конечно же, за Партию регионов!»
Під час включення Краматорська, зокрема зі слів пана Клюєва, виявилося, що Новокраматорський машинобудівний завод – це а) «один из лучших машиностроительных заводов Европы», б) «вертикально интегрированная компания» и в) «флагман СНГ».
Включення Полтави знову поставило питання про мови: полтавці промовляли українською, київські ведучі – російською. Аж тут на зв’язку знову з’явився Донецьк. «Привет, родной Донбасс! – привітався пан Клюєв. – “Шахтёр” – чемпион!.. Что нужно отвечать? Воистину, “Шахтёр” – чемпион!» – отакою була розмова політика з громадянами. Чи не богохульство, до речі, це було? А оратор вів далі: «Прокофьев, Бубка, Соловьяненко, наш президент – Виктор Фёдорович Янукович, которые делом доказали…». Цікавий ряд, чи не правда? Одне слово, «нет повести печальнее на свете».
Донбаські промовці дякували владі за те, що казково збільшилося фінансування області. Одне слово, дали з панського плеча грошей – «спасибо партии за это». Отакою, виходить, є оптимальна модель функціонування держави. А як раптом область впаде в немилість, що тоді?
Свердловськ, шахта «Довжанська-капітальна»: «Вместе победим! – так считают все жители Луганской области!» Те саме: «Единица – вздор, единица – ноль»; людей не існує, Україну населяють області й трудові колективи. Цікаво: під час включень «рідну партію» вихваляли високі партійні функціонери місцевого рівня, голови адміністрацій, директори заводів. «Народ» юрбився позаду й мовчазно підтримував та схвалював. Йому, «народові», дісталася роль без слів. Найкомічніше вийшло під час включення Полтавського олієекстракційного заводу: позаду директора «народ» завзято розмахував прапорцями ПР. Було того «народу» з десятеро осіб, щонайбільше п’ятнадцятеро. Ото вже була масова підтримка! Та хоч би сценарій якось оперативно змінили, не показували б уже той «народ» узагалі!
Завершилося дійство високомистецьким актом – виконанням під фонограму гімну Партії регіонів. Такий от вийшов концерт. Але, як виявилося, програму видовищ на цьому ще було не вичерпано.
Бо далі пішов випуск «Останнього попередження». Цього разу об’єктом «попередження» був Віталій Кличко. Якщо «Останнє попередження» – це програма журналістських розслідувань, то в даному разі розслідування було дещо нестандартним.
Це була добірка загальновідомих фактів, зроблена за принципом вінегрету: згодиться геть усе. Глядачі дізналися й про те, що брати Клички в молодості були охоронцями Бакая. Треба було, напевне, розуміти, що олігархи добирають охоронців за принципом політичного однодумства. І що у списку УДАРу люди різних переконань – і помаранчеві, й кримінал. Імен не пролунало, тож щодо криміналу доводилося вірити на слово. Що ж до переконань, то насправді це риса не лише УДАРу, а майже всіх без винятку політичних сил України – й Партія регіонів тут не є винятком.
А ще було згадано про кримінального авторитета Рибку, який спонсорував Кличка, виводив його на міжнародну арену й забирав значну частину прибутку. Якщо ставитися до наведених фактів спокійно, зі сказаного випливало єдине: Рибка рекетував братів Кличків. То чому б «Останньому попередженню» було не провести глибше розслідування, не виявити серед політиків усіх, хто коли-небудь ставав жертвою рекету, й не звинуватити їх у співпраці з криміналом?
Старі фотографії братів у стилі ню було потлумачено як можливу пропаганду гомосексуалізму. Чому вже тоді не гомосексуального інцесту – крутіше ж було б?
Налякали глядачів і тим, що Кличко неодноразово застосовував боксерські навички в Київраді. На показаних кадрах, щоправда, Кличко не бився, а лише жорстко розмовляв. Але ж від жорсткої розмови до бійки – один крок, це всі знають.
А ще компанію Кличка зареєстровано в Німеччині. Що з цього випливає? Для вдумливого глядача – той факт, що статки лідера УДАРу не залежать від олігархів, і він їм нічим не зобов’язаний. Для глядача, якому не дали часу на роздуми, – майже зраду Батьківщини.
От глядачам кажуть, що своєю участю в київських виборах Кличко допоміг виграти одіозному Черновецькому. Аж тут само – слова Черновецького (треба гадати, вже не одіозного) зі звинуваченнями на адресу Кличка, і ці слова треба сприймати з повагою. От проти лідера УДАРу свідчать представники «Батьківщини» – аж от Олександр Чаленка. А найстрашніше звинувачення проти Кличка – той достеменний факт, що він двічі брав участь у виборах київського міського голови й двічі не перемагав у них. От який кримінал.
Квінтесенція абсурду – от що це було. Але після «концерту Партії регіонів» усе побачене й почуте видавалося дуже логічним. Усе це заведено звати зомбуванням. І, до речі, під час нинішньої кампанії телеекранами й сторінками текстових ЗМІ пішов гуляти вислів «ядерний електорат». Подають його здебільшого як непересічну цінність. Ніхто не згадує про вдумливий електорат. Ніхто не згадує, що в політичних сил – новачків великого «ядерного електорату» за визначенням бути не може. То чи не зазомбували політики й самі ЗМІ? Й чи не орієнтують ті ЗМІ свою аудиторію на голосування «серцем, а не розумом»?
Ну, а в суботу, 27 жовтня, у «день тиші», Національне радіо анонсувало концерт на Михайлівській площі, що мав відбутися в день виборів, 28 жовтня. Ні, жодної агітації не було. Було лише запрошення відвідати концерт, у якому мали взяти участь президентський оркестр, а також «Братья Карамазови», «МедХедс», Ярослава та інші. У день виборів на Національному радіо лунала «соціальна реклама» про те, який небачений крок уперед зробило за два роки українське сільське господарство. І знову – ніякої агітації: соціальна ж реклама…
Борис Бахтєєв
Фото – tyzhden.ua
