А які вибори, власне, відбудуться в Україні 28 жовтня?

Проблема правильного орієнтування українських громадян у політичному бутті нинішньої України є суспільною місією мас-медіа…

Переконаний: запитання такого штибу здатне викликати лише веселий регіт у переважної більшості журналістів, політологів та політиків. Мовляв, що за дурниці? Чергові парламентські вибори! Он і у всіх ЗМІ пишуть і говорять: «вибори до українського парламенту». Меншість же поділиться на дві групи. Перша вестиме мову про «чергові політичні ігрища між олігархічними кланами», друга – «про доленосний вибір майбутнього країни».

Ігрища, звичайно, є фактом. Так само, як і доленосний вибір. Якою є вага того чи іншого сьогодні – окрема тема. Але мова про інше: про точність та доцільність уживання терміну «парламентські вибори» стосовно події, яка відбудеться 28 жовтня 2012 року. Це не схоластичне питання і не казуїстика, а проблема правильного орієнтування українських громадян у політичному бутті нинішньої України, що є, зокрема, суспільною місією мас-медіа.

За Конституцією, «єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент – Верховна Рада України». (ст. 75). А перед вступом на посаду народні депутати України склали присягу, в якій було сказано: «Зобов’язуюсь усіма своїми діями боронити суверенітет і незалежність України, дбати про благо Вітчизни і добробут Українського народу. Присягаю додержуватися Конституції України та законів України, виконувати свої обов’язки в інтересах усіх співвітчизників». (ст. 79). А тепер поставимо собі елементарне запитання: чи була робота Верховної Ради впродовж двох з половиною останніх років такою, що відповідала конституційним нормам, чинному законодавству (передусім Закону про регламент) та депутатській присязі?

Думаю, що відповідь самозрозуміла. Скажімо, істинною притчею во язицех стало депутатське голосування чужими картками, в чому найбільших успіхів домоглася урядова коаліція – коли в залі від неї фізично присутні менше, ніж півсотні нардепів, табло висвічує щось на кшталт: «За – 255 голосів». Цікаво, чи є хоч один законодавчий акт, ухвалений відповідно до Основного Закону, який передбачає особисте голосування парламентаріїв? Схоже, що ні. А гарант Конституції Віктор Янукович замість того, щоб пояснити хоча би своєму сину-нардепу неприпустимість голосування за інших депутатів (а Янукович-молодший часом старається за чотирьох), так розлютився торік під час прес-конференції на тележурналістку, котра поставила запитання про вчинки президентського нащадка, – я пишаюся, мовляв, своїми дітьми, і не чіпайте нас! І голова Верховної Ради Володимир Литвин замість того, щоб виконувати свої конституційні обов’язки з організації роботи Ради, постійно відбувається сентенціями – мовляв, стосовно персонального голосування нардепи мають неухильно дотримуватися вимог закону, але як той закон виконаєш, не приковувати ж їх ланцюгами до робочих місць…

Лише цього – демонстративного та безкарного порушення Конституції депутатською більшістю (до якої іноді приєднуються й деякі опозиціонери) кожного сесійного дня – вистачило б для того, щоби поставити під великий сумнів легітимність усієї діяльності Верховної Ради впродовж останнього часу. Але цим перелік проблем з тією структурою, що зветься у Конституції парламентом, не вичерпується. І головна із них – те, що чинна зараз конфігурація «більшість-опозиція» не має нічого спільного із волевиявленням виборців восени 2007 року, іншими словами, Рада не є органом, який представляє реальні інтереси громадян (адже депутати мають представницькі мандати), і не виконує тим самим історично визначену місію національного парламенту. Ба більше: лідери виборчих списків міжпартійних блоків, які одержали більшість на останніх виборах, сьогодні перебувають… де? Правильно, за ґратами. Мовляв, із кожним так може статися, якщо…

На тлі цього ухвалення поданих урядом та фракцією Партії регіонів законопроектів практично без дискусій (а інколи просто «з голосу»), за суперскороченою процедурою, ледь не автоматичне відхилення поправок, запропонованих опозицією, практична відсутність депутатської консолідації з питань, що являють загальнонаціональний інтерес (хіба що у боротьбі з сексуальними меншинами певна частина опозиції виявилася солідарною з владними фракціями…) й інші подібні речі виглядають такими собі «дрібничками», ледь не дитячими пустощами.

При тому істину, що парламент за своїм єством є загальнонаціональною представницькою установою демократичного суспільства і носієм верховної (або єдиної, якщо йдеться про унітарну державу) законодавчої влади, знає кожен студент, ба, мабуть, уже кожен старшокласник чи політично заангажований пенсіонер. А в підручниках з політології відзначено: щоби парламент відігравав належну роль у формуванні державної політики, потрібні наступні мінімальні умови:

1. Парламент повинен бути здатним ефективно функціонувати, уникати тривалих внутрішніх конфліктів і чітко дотримуватися свого регламенту.

2. Парламент повинен володіти всебічною інформацією про стан справ у державі на тому ж рівні, що і виконавча влада, яка має у своєму розпорядженні значну інфраструктуру.

3. Парламент повинен мати структуру, яка б забезпечувала б парламентаріїв аналітичними матеріалами з проблем державного будівництва, політики, економіки, культури, освіти, медицини, новітніх технологій тощо.

Тож якщо парламент виконує представницьку й законодавчу функції, то він мусить одночасно бути й форумом, на якому відверто й публічно обговорюються найважливіші моменти життя суспільства, країни, держави. Не випадково від самих початків депутатська діяльність ґрунтувалася на свободі слова, на імунітеті від будь-яких видів переслідування за висловлені під час публічних дискусій у парламентських стінах судження і на можливості донести до колег і до широкого загалу свою позицію з тих чи інших питань. При цьому – згідно із писаними і неписаними нормами парламентаризму – опозиція обов’язково має можливість вільно висловитися з усіх важливих питань, запропонувати свої варіанти їхнього розв’язку, ба більше: зазвичай саме на представників від опозиції парламенти покладають контроль за діями виконавчої влади у фінансовій сфері. І не з якихось там джентльменських міркувань, а з практичного розрахунку: такий контроль стимулює уряд до ефективної та прозорої діяльності, до вичищення корупціонерів із своїх лав, до звітності перед суспільством, отже – у разі грамотної роботи – підвищує шанси правлячої партії здобути народну підтримку на наступних виборах. Бо ж розвинений парламентаризм спирається не на «намальовані» різними «підрахуями» цифри, а на реальне громадянське волевиявлення.

Наявність політичної трибуни для гострих суперечок, для обговорення різних думок, навіть дражливих і неконструктивних, – а саме нею є за визначенням парламент, – надзвичайно важлива для життя суспільства, особливо в останні десятиліття, коли рівень комунікацій піднявся на новий якісний рівень. Законотворчість, звичайно, річ першорядна, але представництво різних груп суспільних інтересів – не менш першорядне. Бо зібрання депутатів, де без обговорення, ба, «обсмоктування» законодавчих актів останні слухняно ухвалюються більшістю за помахом руки «диригента» – це декоративний чи маргінально-мінімальний парламент, як зве його сучасна політична наука, а простіше кажучи – його муляж, обманка, забавка для обдурювання лохів.

Такі квазіпарламенти існували у ХХ столітті й існують донині у кількох десятках держав. Вони покликані імітувати публічність і контроль за виконавчою владою та державними фінансами, бо ж насправді всіма справами реально кермують зовсім інші інстанції: чи то керівництво тоталітарної партії (як сьогодні на Кубі чи у Північній Кореї), чи то повновладний диктатор (як у Білорусі), чи то монарх-самодержець, як-от в еміратах Перської затоки. Типовими зразками декоративних парламентів свого часу були Рейхстаг у націонал-соціалістичній Німеччини та Верховний Совєт у більшовицькій Росії; а у повоєнний час парламенти такого типу – навіть нерідко на формально багатопартійній основі – існували на просторах Євразії, від Східної Німеччини до Китаю. Формально такі квазіпарламенти можуть оголошувати вотум недовіри урядам, відправляючи їх у відставку, оголошувати главам держави імпічмент, створювати виконавчу владу попри бажання президентів чи долати президентське вето, – але насправді вони не виконують ані законотворчої (закони пишуться зовсім в інших місцях), ані представницької (бо представляють не групи виборців, а консолідовану владну верству), ані контрольної (бо як ліва рука контролює праву?) місії.

То нащо вони, ці декоративні парламенти (власне, муляжі парламентаризму) були і залишаються потрібними тоталітарним та деспотичним режимам? Очевидно, що справа в тому, що за майже тисячу років безперервного існування європейського парламентаризму (а ще ж були народні збори та сенати античних часів…) ідея народного представництва міцно ввійшла до тканини політичної культури далеко не тільки Старого Світу. Не випадково свого часу Сталін відмовився від ленінської концепції совєтів як замінника «буржуазного парламентаризму» й повернувся до класичної форми народного представництва (ясна річ, тільки форми…). І не випадково масові грудневі протести у Росії стали наслідком брутальної фальсифікації виборів до типового декоративного парламенту, яким в останні роки стала Державна Дума; потреба в існуванні реальної представницької влади вивела сотні тисяч росіян на вулиці і площі цієї начебто надійно приспаної Путіним країни.

А тим часом, як бачимо, чинний режим, не зважаючи на світові тенденції, практично вже перетворив нинішню Раду на подобу нацистського Рейхстагу чи більшовицького Верховного Совєту, зневажаючи засадничі норми парламентаризму і займаючись «штампуванням» потрібних рішень за змахом правиці самі-знаєте-кого. І зовсім не випадково з волі більшості Рада наразі працює в сесійному режимі лише один день на тиждень, остаточно начхавши на нею ж ухвалений Закон про регламент. Як там Ленін визначав диктатуру? Як необмежену владу, що спирається на силу, а не на закон, що не зумовлена жодними законами, в тому числі й виданими собою ж?

За таких обставин зовсім не екстравагантно виглядає заява лідера комуністів Петра Симоненка, що, мовляв, Раді було би доцільно обмежитися чотирма пленарними тижнями щорічно, а весь інший час «депутати працюватимуть за своїми спеціальностями і там зароблятимуть гроші». Мовляв, не потрібна Україні професійна й дорога Верховна Рада, нехай буде злагоджена, дешева й продуктивна. Як у часи СРСР. Не читаючи не ними підготовлені закони, дружно проголосували, відбули інтенсивну «культурну програму» з саунами та масажними салонами у столиці – й додому, працювати під керівництвом «керівної й спрямовуючої» з її сателітами. Що ж, якщо вже «декоративний парламент», якщо вже «демократична булька», то чом би і не так? Адже у нас уже немає парламенту як такого, залишилася лише Верховна Рада a la УРСР.

Отож, шановні журналісти й політологи, говорячи про «парламентські вибори», ми свідомо чи несвідомо, але вводимо людей в оману. Вибори 28 жовтня – то вибори до Верховної Ради України, не більше. А чи стане ця Рада знову парламентом (бодай і недосконалим, таким, як раніше, чи, може, кращим) – це вже залежить від волевиявлення електорату і від здатності громадян змусити депутатів виконувати ніким ще не скасовану присягу.

Сергій Грабовський

Фото – polemika.com.ua