Тоталітарні вуха Партії регіонів

Що більших обертів набирає передвиборна кампанія, то більше привертає увагу одна обставина: серед розмаїття різнобарвних агітаційних наметів, що окупували, здається, всі рештки вільних місць у столиці, намети Партії регіонів зустрічаються вкрай рідко.

Наметів, що агітували б за кандидатів-мажоритарників від ПР, я не зустрічав у Києві взагалі. Хоча, здавалося б, зайвого разу нагадувати киянам про регіоналівських кандидатів було б зовсім не зайве.

Натомість за кількістю білбордів і Партія регіонів, і мажоритарні кандидати від неї є безперечними лідерами, змагатися з якими нікому не під силу. Звичною картиною є вулиці, всі без винятку ліхтарні стовпи обабіч яких увішано транспарантами: «Герега!», «Герега!», «Герега!» Або вже хрестоматійними: «Від стабільності до добробуту».

Що це все означає? Передусім, такий – «великомасштабний», без «розмінювання на дрібниці» й без «метання бісеру перед виборцями» – спосіб ведення агітації є черговою калькою з російських технологічних напрацювань – у даному разі «Єдиної Росії». Мовляв, і в нас є «Єдина Україна», а всі решта партій – так, машкара якась, незрозуміло що. От тільки український контекст надто вже відрізняється від російського.

Також білбордовий спосіб ведення агітації зайвий раз змушує підозрювати, що справжніми кандидатами від Партії регіонів у київських мажоритарних округах є зовсім не ті особи, яких було висунуто й оголошено офіційно.

Нарешті, такий спосіб агітування доводить: Партія регіонів воліє вести комунікацію з народом, а не з людьми. Звертатися до всіх, а не до кожного. Адресувати свої меседжі якійсь абстрактній знеособленій масі, позбавленій індивідуальності, й упритул не бачити в цій масі громадян. Така манера спілкування з суспільством є зовсім не характерною для демократичних партій. Натомість вона є звичною для партій тоталітарних: «Увесь радянський народ, пліч-о-пліч, палко підтримує та глибоко схвалює подальше покращення…». Тоталітарні – гаразд, хай буде неототалітарні, а точніше, суто радянські, капеересівські – вуха стирчать із агітації Партії регіонів скрізь і повсякчас.

Передусім це стосується крайньої маніпулятивності й змістової невизначеності агітації регіоналів. Причому не просто маніпулятивності, а маніпулятивності самовпевненої, з переконанням, що «дурний народ» не зможе скласти два й два. «875 дитсадків!» – сповіщають білборди. Що це за цифра? Це стільки нових дитсадків було відкрито? Тоді за який період? А чи стільки їх усього? Тоді де – у Києві, в Україні? Якщо в Україні, то чи не малувато? Та й якщо загалом, то до чого тут, власне, Партія регіонів: невже вона будувала їх із повного нуля? А якщо йдеться про нові, то де вони? Там само, де й «місто для дітей-сиріт зі школами та лікарнями», збудоване Януковичем у донбаських схронах, про яке вісім років тому натхненно розповідала Ганна Герман – і навіть показати журналістам обіцяла?

Білборди кажуть про середню зарплатню у три тисячі з чимось гривень. А скільки було два з половиною роки тому? Телевізійний ролик про «помаранчеву руїну» лякає: «За помаранчевої влади було два мільйони безробітних!» А скільки їх тепер? Того з регіоналівської агітації не дізнатися. Кажуть регіонали й про шалену еміграцію за «помаранчевої руїни». А чи тепер вона зменшилася? А чи, може, українці масово повертаються додому, бо тут на них тепер чекає робота, причому краще оплачувана, ніж в Італії та Португалії? А про це теж ні дізнатися.

Є в цьому ролику ще одна маніпуляція – малюсінька така. Помаранчеві «обіцяли нові робочі місця!» й обдурили виборців, – навіює агітація ПР. Насправді економічний блок 2004–2005 років був в агітації помаранчевих не головним; виборці проголосували за Ющенка тому, що він обіцяв демократію та свободу. І, за великим рахунком, не обдурив.

Інший телевізійний ролик переконує: за роки президентства Віктора Януковича казково зросли життєві стандарти українців. Жодних цифр, жодних доказів – ніби це зростання є самоочевидним і загальновизнаним. Радянська пропаганда так само малювала «величезні успіхи», «невпинне зростання» й «подальше покращення» – і плювати було, що на рівні кишені й гаманця цього не відчувалося. Радянським людям так само навіювали, що процвітання держави й «побутова економіка» – це геть різні речі, що ледь не з усіма найнеобхіднішими товарами можуть бути постійні перебої, асортимент наявних у вільному продажі товарів може звужуватися й звужуватися, а економіка в цілому в той самий час може досягати «величезних успіхів».

Лякалки про «помаранчеву розруху» дуже нагадують радянські агітки про «злиденне життя трудящих на капіталістичному Заході», які – трудящі, – мов світ у віконці, любили СРСР, КПРС і особисто дорогого Леоніда Ілліча. Лякалки ці були так само бездоказовими й так само неправдивими. Навіть відеоряд ролика про «помаранчеву розруху» – якась стіна, що руйнується від одного дотику, й кольорова гама – чорна чи темно-сіра – один до одного копіюють стилістику радянських агіток про те, що у США «трудовий народ» живе у нетрях і голодує.

«Успішне Євро-2012», – нагадує ще один білборд ПР. Так, чемпіонат був не провальним і пройшов загалом, як то кажуть, на рівні. Але знову за дужками залишається те саме запитання: а чи в Польщі, яку доля обділила владою Партії регіонів, Євро-2012 пройшло неуспішно? А чи всі попередні чемпіонати Європи були провальними? Що такого продемонструвала Україна (тобто Партія регіонів), чого ще світ не бачив? Так, українці виявилися європейцями, цивілізованими людьми. Так, це дуже добре, але чи є в цьому факті щось аж таке видатне? Чи варто аж так пишатися тим, що ми – не дикуни? Та й до чого тут, зрештою, Партія регіонів? Це вона за два з половиною роки вже встигла виховати «новий радянський народ», «нову історичну спільноту»? Даруйте, але аналогія зі «славою великому радянському народові» виходить повною, навіть лякає.

Цікавими є й зображення на білбордах Партії регіонів. На багатьох із них – це родина: батько, мати, діти. Вони щільно туляться одне до одного й покликані символізувати дружну й щасливу родину як доказ невсипущої турботи регіонів. Одне лише зауваження: всі ці інфантильно-пасторальні картинки виглядають так, ніби поруч із батьками та дітьми по праву мусив би сидіти повноважний представник Партії регіонів. Бо навіюють усі ці білборди одну й ту саму ідею: ПР – повноправний член вашої сім’ї. То як же можна не проголосувати за свого, за кревного родича?

2010 року, під час кампанії з місцевих виборів, у місті Українка Київської області кандидат у міські голови від Партії регіонів був на своїх білбордах відвертим; він прямо стверджував: стосунки влади й громадян – це стосунки батьків і дітей. Чим і розписувався: ідеалом для нього є патріархальний общинний устрій. Не громадський, а саме общинний – ледь не родоплемінний. Саме такий устрій у масштабах держави, відчуття держави як чи то роду, чи то племені – якоїсь ледь не кревної єдності – й насаджують тоталітарні режими: всі ми, мовляв, одна сім’я, а влада – батьки, патріархи сім’ї.

А ще сім’ї на регіонівських білбордах вражають дуже специфічним виразом облич усіх персонажів. Виразом якоїсь крайньої задоволеності. Не щастя, а саме задоволеності – немов родина тільки-но смачно поїла, й на даний момент їй нічого більше в житті не потрібно. Мимоволі пригадується «Понеділок починається в суботу» братів Стругацьких із їхнім професором Вибегаллом та його «моделлю людини, всім задоволеної». Напевне, модель Вибегалла мала приблизно такий самий вираз обличчя.

І ці білборди відсилають нас уже не до брежнєвських, а до сталінських часів. Саме сталінська агітпропівська продукція рясніла персонажами от із таким тупуватим задоволенням на обличчях. А ідеал «народного щастя» та продукція зображувала як накриті столи, уставлені різноманітними харчами. Можуть заперечити: зображення білбордів узято з американської рекламної продукції. Це нічого не міняє – адже річ не в самих зображеннях, а в контексті, до якого їх уставлено. Реклама споживчих товарів (можливо, тих-таки смачних харчів) і політична агітація – то, все ж таки, суттєво різні речі. Ви ж не станете зображувати на політично-агітаційних білбордах жіночку, яка шаленіє від нових прокладок, правда ж? От звідси й враження чогось комічно-неприродного, яке справляють ці «дружні сім’ї». Можливо, якби ПР відкрито відстоювала консервативні цінності, зокрема міцні родинні стосунки, саме в цьому контексті білборди були б дещо доречнішими. У загальнополітичному контексті вони видаються чимось чужорідним, дисонансним.

У цьому зв’язку дивують дві обставини. По-перше, недолуга, незграбна агітація Партії регіонів, здавалося б, сама підставляється під нищівну критику. Тільки чомусь не чути такої критики – детальної, по пунктах – від опозиціонерів. Загальники типу «Ми їх зупинимо» мали б давно вже стати пройденим етапом – тим паче що дотепер на ниві «їх зупинення» опозиція не здобула помітних перемог. То чому ми мусимо вірити, що тепер усе буде інакше?

І друга обставина: попри очевидну тоталітарність своєї агітації, Партія регіонів є сьогодні лідером виборчої гонки. І це вже зовсім сумно.

Борис Бахтєєв